Оригінальна версія (російською)
Англійська версія
Я спізнювалася.
Чорт забирай, я дуже сильно спізнювалася! І куди - на іспит з філософії! Як, як я спромоглася проспати?! Адже ж знаю, пречудово знаю, що наш викладач прискіпується до будь-якої дрібниці! А запізнення і зовсім зводить у ранг злочинів (тим більш - у такий день!). Напевно, спеціально перевірить, хто зі студентів з'явився вчасно... Я однозначно влипла!
Я вискочила з під'їзду, застібаючи на ходу вітрівку й притримуючи на плечі ремінець сумки, яка наполегливо сповзала. Обличчя було блідим, без макіяжу, розпатлане волосся нагадувало гніздо - я навіть не встигла причесатися й нашвидку зібрала локони до нерівної купи. Хоча планувала причепуритися - наш лектор, Максим Віталійович, пан видний, імпозантний, жіночу красу повинен оцінити... Але тепер пускати в хід свої чари вочевидь безглуздо - я виглядаю, як опудало!
Я завертала за кут, коли під ноги мені метнулася чорна кішка. Я подумки застогнала. Ну, звичайно! Тільки поганих прикмет і не вистачало…
Пару хвилин опісля мою дорогу знову перейшла кішка, причому такого ж кольору, що й перша «погана прикмета». Ця була побільше, з яскраво-зеленими очима і хвостом-мітелкою.
Я ошелешено подивилася услід стрімкої тіні та здивовано знизала плечима. Ну, і як це назвати? Атакою чорних котів?
Незабаром я переконалася, що дійсно піддалася своєрідній атаці. По дорозі до університету я нарахувала сім (!) представниць сімейства котячих, і усі відрізнялися рідкісним за своєю глибиною вугільним кольором і надто осмисленими, трохи глузливими очима з пекельним вогником.
Я взагалі не забобонна, проте сім чорних котів - це занадто для будь-якої людини! Може, варто повернути додому?
Звичайно, я цього не зробила... і навіть майже не запізнилася.
***
На власне здивування іспит я не провалила. Більш того, отримала «відмінно», хоча навряд чи заслуговувала подібну оцінку. Просто сталося диво - інакше не поясниш.
Коли мені видали квиток і відправили готуватися, я сильно зажурилася. Мені попалися важкі питання; особливо засмутило друге, на тему непідвласної моєму розумінню діалектики.
Через півгодини я сіла за парту біля викладацького столу, стискаючи в спітнілих від хвилювання пальцях листок з відповідями. Серце гарячково калатало, руки тряслися…
-Отже? - м`яко сказав Максим Віталійович. - Який у вас квиток?
Я сяк-так випросталася, зробила глибокий вдих... і раптом заспокоїлася.
- Можете розпочинати, - втомлено поквапив мене професор. Наші погляди зустрілися, і Максим Віталійович немов спіткнувся. Здивовано закліпавши, він невпевнено додав: - Так... так... я слухаю…
Я заговорила - докладно, вдаючись в подробиці, яких ніколи не знала. Просто не могла знати - про це навіть в підручниках не писали.
Я вела мовлення майже півгодини, а коли, нарешті, вичерпалася, відчула дивну апатію і порожнечу.
-Добре, Афанасьєва. Відповідь на «відмінно».
Максим Віталійович намагався говорити чітко, але все одно здавався трохи одурманеним. А коли розписувався в заліковці, рука його тремтіла.
І ще один нюанс... додому мене знову проводжали коти. На мою думку, ті ж самі... і цього разу вони були мені дуже симпатичні!.
***
-Вона вже стала однією з нас, - впевнено сказала чорна кішка, що першої зустрілася мені на шляху цього ранку. - Хіба ти не помітила, Ірен, її фокус на іспиті?
Ірен, дебела чорна кішка, ліниво відгукнулася, відкривши одне в'їдливо-жовте око:
-Так, Стелла, звичайно... я все помітила.
Ще одна чорна хвостата бестія - найменша, в'юнка - весело підхопила:
-О, так, так, вона дуже обдарована відьмочка!
- Відьма-новачок, Наталі, - суворо поправила її Стелла. - Вона ще жодного разу не обернулася.
-Обернеться цієї ночі, - переконано заявила Наталі.
-Ось Тоді й подивимося, що і як. Не раніше.
-Але Ви повинні визнати, що вона явно талановита! - не вгамовувалася маленька кішка. - Як спритно вона ввела в транс професора! А потім прочитала в його свідомості правильні відповіді на питання! А він і не помітив!
-Що ж, твоя правда, - важко зітхнула Ірен, неохоче піднявши свою велику голову. Опісля паузи кисло додала: - З тобою неможливо сперечатися, Наталі!
Та лише безтурботно вимкнула.
***
Наближалася ніч... повітря сповнювалося сонною тишею і колючою свіжістю. Все навколо віщувало Чудо.
Мене весь день мучила неясна неусвідомлена тривога. Я ні на чому не могла зосередитися, нічого не могла робити…
Саме тому я рано лягла спати, хоча і не заснула. Просто лежала в ліжку, дивилася в темну стелю і чекала, чекала... чого? Не знаю!
Коли настала північ, я раптово піднялася (мене буквально підірвало з дивану!), швидко підійшла до вікна і навстіж відчинила його.
Ніч дихнула прохолодою, обрушила шквал приглушеного дрімотного шепоту... Я посміхнулася, розкинула руки - і стрибнула.
У стрибку я перемахнула через підвіконня і приземлилася вже на вулиці. Приземлилася кішкою - чорною кішкою. І лише в цей момент усвідомила, що стала відьмою.
Адже ми, відьми, місячними ночами обертаємося саме в чорних котів - з тим, щоб з першими променями сонця повернутися до світу людей.
Нявкаючи, я неквапливо попрямувала по алеї. На мене вже чекали...
