Елена Вахненко

Сердечна Розмова Із Долею

Чи хотіли б зустрітися зі своєю Долею за чашкою кави? Аманді це вдалося... але їхня розмова вийшла непростою!

Англійська версія

 

Аманда озирнулася, не розуміючи де знаходиться і що взагалі відбувається. Просторе приміщення, осяяне примарним, тремтячим світлом єдиної лампочки під стелею, багато столиків, барна стійка… кафе, напевно? Кафе, яке покинули. Воно здавалося зовсім порожнім, лише вона, Аманда, займала місце біля заштореного вікна. Навіть офіціантів не було бачно… куди всі поділися? І що вона тут забула?

Брр! Аманда зіщулилася, їй стало не по собі. Що за дивний провал у пам'яті! Опинитися в загадковому місці і не мати уяви, як дістався сюди! Ранній склероз? Амнезія?

Дівчина простягла руку до штори, намагаючись впустити в приміщення денне світло; дай Боже, пейзаж за вікном підкаже, де вона знаходиться! Мабуть, підстебне спогади? Возродить стерті з життя часи?

- Я б не стала цього робити, - пролунав високий холодний голос. Віддалено знайомий голос.

Аманда здригнулася від несподіванки; підняла голову і здивовано подивилася на витончену незнайомку, що виникла наче з повітря. Можливо, вона давно стоїть біля входу? Стоїть і таємно спостерігає за нею… 

Загадкова жінка здавалася небезпечною… та інтригуючою: середнього зросту, струнка, у чорній вузькій сукні строгого фасону, з темно-червоним волоссям до середини шиї. Очі незнайомки приховували сонячні окуляри незвичайної метеликової форми (навіщо вони їй в приміщенні?), пухкі губи покривав щільний шар вишневої помади. Красуня була смаглявою (не менш смаглявою, ніж Аманда, мулатка), яскравою… і в той же час суворою. Немов вона ховала від усіх полум'я своєї душі, тримала емоції на прив'язі та підпускала близько лише обраних… 

–Чому? - зібравшись з духом, вимогливо запитала Аманда. Такий у неї був характер: у хвилини сум'яття вона змушувала себе йти напролом: і йшла сміливо, впевнено… зазвичай це допомагало. Тривога поступово залишала її. - Чому мені не можна роздерти штору?

Незнайомка досі стояла у дверях. Знизала плечима, схиливши голову набік:

-Ну... якщо ти хочеш побачити світ смерті... звичайно. Але ти певна?

Аманда з жахом прибрала руку, дівчині стало страшно… втім, вона заспокоїлася буквально за мить.

Який ще світ смерті? Дурниці! Але… заглядати за штору не варто. Просто про всяк випадок.

-Добре, - з показною байдужістю вимовила Аманда. Вона хотіла виглядати впевненою в собі, ніби кажучи: "Мені взагалі начхати на все". Головне - приховати боязке тремтіння в пальцях…  і голосі. - Де я зараз? Щиро кажучи, не цілком можу зібратися з думками… 

Незнайомка скривила губи… Аманда бажала б сказати “посміхнулася”, але ні, це не біло справжньою посмішкою… посміхаються з больш добродушним виразом обличчя.

-Можливо, і розповім... з годом, - таємниче заявила жінка і рушила до столика Аманди. Та мимоволі напружилася, вона інстинктивно відчувала небезпеку, що випромінювала аура загадкової особи.

"Я все вигадую! - розсердилася на саму себе Аманда. - Це просто гра уяви…”

Красуня в екстравагантних окулярах зупинилася поруч із нею. Посмішка продовжувала кривити її губи, що й без того мали досить виразний вигин. 

-Можна сісти поряд? - запитала незнайомка, дивлячись на дівчину зверху вниз. Окуляри-метелики зніманти не поспішала.

-Сідай, - дозволила Аманда; вона досі зображувала лінивість, байдужість і навіть нудьгу.

Жінка зайняла стілець навпроти. Влаштувалась у розкутій, трохи картинній позі, майже як Аманда… можливо, копіюючи дівчину чи просто дражнячи її… або теж відчувала необхідність “створити правильне враження”? 

Хто її знає… 

-Отже? - заговорила Аманда, голос неприродно бадьорий. - Може познайомимося?

-Я знаю, хто ти, - це прозвучало трохи зневажливо. - Щодо мене... ну... вважай мене за Долю.

Якби Аманда що-небудь пила у ту мить, неодмінно поперхнулась би. Проте ніхто не поспішав запропонувати їм напої, тож дівчина лише здивовано хмикнула та похитала головою.

-Дивне ім'я! Чи це звання? - вона постаралася додати голосу глузливі нотки і почасти досягла успіху.

-Скоріше, друге, - після короткої паузи відповіла Доля. - Звання. Посада... статус. Якось так.

"Немислимо!" - похмуро подумала Аманда. Напевно, вона спить. Так, так, це єдине раціональне пояснення! Вона спить, просто спить... або раптово збожеволіла... проте вірити у власне божевілля їй зовсім не хотілося.

-І чим я зобов'язана... такої честі? - запитала Аманда вголос, її брови зійшлися над переніссям. Дівчину починала злити ця безглузда, навіть абсурдна ситуація. - Не кожному дозволяють поговорити… хм… із долею!

-У мене є свої резони, але я про них поки що промовчу... - відгукнулася жінка, у її голосі - ухильні нотки. 

Аманда знизала плечима. Не хоче говорити? Ну і добре! Є проблеми важливіші. Ось наприклад… 

- А де я, власне, зараз? - дівчина обвела рукою порожнє кафе. – Що це за заклад?

Доля (ну й безглузде ім'я!) окинула приміщення задумливим поглядом, наче тільки зараз по-справжньому усвідомила, де знаходиться. Що ж, милуватися тут було нічим… 

- Скажемо так... ми з тобою всюди і ніде водночас.

-Всюди і ніде, - повторила Аманда не без скепсису. Відверто кажучи, щось подібне вона й очікувала почути… той, хто називає себе Долею, не здатний на прості та зрозумілі ствердження.

-Так, це особливе місце. Не говоритиму, ніби створила його… швидше, я знайшла його. 

"Знайшла, ага… ну дякую, що не створила" - саркастично подумала Аманда. Їй раптом дуже захотілося пити... дивне бажання, якщо вони насправді знаходяться “всюди і ніде”. Звідки взятися спразі, вони ж опинилися в потойбічному начебто світі?

- Тут зручніше, - спокійно продовжувала співрозмовниця, роздивляючись Аманду крізь окуляри. Та не бачила її очей, але відчувала їхній пронизливий і вогняний погляд. - Ніхто не відволікає. 

- Що ж, мабуть, - промимрила Аманда, вона вперто відмовлялася визнавати, що їй неяково в компанії таємничої незнайомки, та ще й у порожньому кафе. - Тут… хм… спокійненько так.

"Як на цвинтарі!" - подумки додала вона, а вголос спитала:

- Тільки все одно не розумію… чому не можна за штору заглядати? Що станеться, якщо я все ж таки загляну?

- Нічого особливого… просто тобі не сподобається побачене. ДУЖЕ не сподобається.

І сказано це було з такою впевненістю, що Аманда мимоволі здригнулася, по тілу її пройшов озноб.

Ні, вона не дозволить себе залякати!

- Ми що, справді опинилися у пеклі? - дівчина старанно зображала зневагу. - Цікаво, нічого не скажеш!

-Не зовсім у пеклі, але дивитися в Ніщо теж неприємно. Особливо коли ти непідготовлений.

Аманда зиркнула у бік вікна, скритого щільною тканиною штори… дивна річ, воно, це вікно, почало манити її. Слова Долі справили не той ефект, на який, напевно, сподівалася загадкова жінка у химерних окулярах... і ідея зазирнути в Ніщо раптом здалася дівчині надзвичайно спокусливою.

Вона відвела очі від вікна і зусиллям волі зосередилася на співрозмовниці навпроти. Та спостерігала за нею з холодною цікавістю, наче вивчала цікавий експонат у музеї.

- Гаразд, - Аманда нервово проковтнула і розправила плечі, їй стало холодно. - Отже... що ж хоче сказати мені моя Доля? - вона намагалася говорити з іронічністю, але голос її підвів, здригнувся.

-Погодься: ти пережила травмуючий досвід кохання… чи не так?

Аманда насупилася. Вона не любила згадувати ту давню історію. Минуло вже 5 років… рани зарубцювалися, але часом все одно викликали біль. І шрами, що залишилися, навряд чи зникнуть навіть через довгі роки.

Так, ці шрами нікуди не подінуться і продовжуватимуть нагадувати їй про болісні події… події, які хочеться забути, стерти з пам'яті… в ідеалі – викреслити з життя.

-У кого не траплялося сумних амурних історій? - сказала вона вголос, трохи буркотливо. - Теж мені... трагедія. Буває.

-Не трагедія, звісно, - не сперечалася з нею Доля. - Але ти відреагувала на ту історію особливо гостро... і тобі досі боляче… 

Що ж… так, вона мала рацію. Історія була сумною, особливо з урахуванням юного віку Аманди (на той час їй було лише 18!).

Аманда змежила повіки, мимоволі переносячись у минуле. І знову відчула колишній розпач… рана відкрилася, закривотіла. Боляче, боляче… 

Вона була ще зовсім дівчинкою. Не лише тілом, а й душею. Уразлива, наївна, недосвідчена в коханні… повна романтичних ілюзій та надій. Віри у Велике Почуття. 

Звичайно, та юна Аманда була незаймана (діва або цнота, як то кажуть!). А як інакше? Віддати себе, свою "квітку", вона хотіла лише Принцу з Казки. Тому, хто оцінить цей дар... Вона розуміла, що її Обранець навряд чи розділить із нею все життя. Проте дівчина сподівалася на яскравий та тривалий роман. А вийшло... як вийшло.

Починалася їхня історія чудово. З'явився Він... за всіма ознаками, Казковий Принц. Навіть білий "кінь", вірніше, якийсь крутий позашляховик (Аманда не розбиралася в машинах), був. І поведінка хлопця відповідала образу коронованого красеня: попереджувальний, щедрий, галантний... хто ж знав, що це лише гра професійного пікапщика? Продуманий до дрібниць сценарій? «Ця кроха вірить у казки… добре, для неї я буду принцем».

Зіграв він свою роль талановито! Одного не врахував: Аманда - дівчина У ВСІХ сенсах слова. Дівчина. Діва... і він у неї перший.

«Якби я знав... я б не торкнувся тебе, - сказав він з ноткою жалю після того, як таємне дійство відбулося. - Не очікував! Ти пізня квітка, виходить… сучасні дівчата вже у 16 стають жінками! А ти чого так довго чекала?»

«Я чекала на тебе… - розгублено прошепотіла вона у відповідь, поки не розуміючи, що всьому кінець. - На тебе»

"На кого завгодно... але не на мене" - м'яко заперечив фальшивий принц.

Потім були сльози, благання, освідчення в коханні - з її боку. І похмурі докори – з його. Так, він знайшов, у чому її звинуватити і чим дорікнути. "Ти повинна була мене попередити заздалегідь, - говорив він з натиском. - А ти промовчала... і коли я дізнався, було запіздно. Зупинитися я вже не міг!"

Що ж, безглуздо було з її боку тягнути й мовчати. Але Аманді хотілося зробити йому приємний, як вона сподівалася, сюрприз. Це і вийшов сюрприз, так… але насамперед для неї самої. І сюрприз, м'яко кажучи, шокуючий!

З того часу минуло 5 років. І всі ці п'ять років Аманда залишалася самотньою. Навіть коханців у її житті не було. Вона нікого до себе не підпускала... не довіряла... боялася знову обпектися. По суті, та давня ніч кохання залишалася єдиною в скарбничці її інтимних спогадів (якщо не враховувати ранні досліди з невинними, хоч і пристрасними поцілунками; зараз не було навіть їх, сама думка про будь-яку фізичну близькість лякала дівчину). 

“Я ще зустріну когось, - подумки сказала Аманда… хоча переконувала, швидше, саму себе. - Рано чи пізно знайдеться людина, якій я зможу довіритись”

Аманда зробила глибокий вдих і розплющила очі, поступово повертаючись у реальність (якщо це дивне кафе можна було назвати реальністю). З невдоволенням подивилася на ту, що гордо іменувала себе Долею. Чому вона не зніме свої безглузді окуляри?! Боїться дивитися очі в очі?!

Доля ніби прочитала її думки (чи справді прочитала? Аманда вже не знала, у що вірити).

- Вибач, але окуляри я поки що не зніму.

- Погляд смерті? - уїдливо сказала Аманда. Хоча смішно їй не було.

- Почасти так, - не без прихованого задоволення промовила Доля. Здавалося, у своїй уяві вона приміряє роль василіска з його смертоносним поглядом. - Отже, давай резюмуємо: травмуючий досвід молодих років, і ось ти одна… і нікого до себе не підпускаєш. І не підпустиш… ще довго.

Аманда сердито звела брови:

- Секс не найголовніше у житті! Я знайшла чудову роботу в маркетинговій команді, у мене круті перспективи, і я… 

- Я не тільки про секс говорю, - перебила її жінка, яка явно не була зацікавлена в кар'єрних успіхах співрозмовниці. - Я кажу тобі про близькість. Кохання. Людське тепло. Чи це теж не відіграє жодної ролі? 

Аманда відверто розлютилася. Навіщо ці натяки?! Вона не в змозі змінити своє минуле, що було - то було! І сердечна розмова, нехай навіть із Долею, не допоможе.

- Ти хочеш сказати, що я навіки зламана?! - зло запитала дівчина, очі її метали блискавки. - Не думаю. Я ще прийду до тями.

- Звичайно, - кивнула її візаві. - І я можу прямо зараз сказати, що в тебе є 3 варіанти розвитку подій. До речі, ти віриш у рок? У Фатум?

Аманда наморщила чоло, розмірковуючи.  Вірить вона чи ні? Мабуть, частково вірить... з деякими уточненнями.

- Я вірю, що глобальні події від нас не залежать, наприклад, війна, стихійне лихо… - постаралася сформулювати своє ставлення до проблеми дівчина. - Все це - і справді рок. Фатум. А в іншому ми більш гнучкі і можемо керувати своїм життям… у певних межах.

– Так і є, – кивнула Доля. - І ти теж можеш керувати своїм життям... і вибрати один із трьох напрямків його розвитку. Пропоную на них подивитись.

- На що подивитись? - незрозуміло повторила Аманда. – На розвиток свого життя?

- Можливий розвиток, - уточнила Доля. - Я покажу тобі твої перспективи та можливості, а що вибрати – вирішиш сама.

- Маячня! – роздратовано відрізала дівчина. - Наче це так просто!

- Я хіба говорю, що це просто? - підняла брови пані в кумедних окулярах. – Складно… але можливо.

- І ти ось так мені покажеш? - недовірливо запитала Аманда, все більше переконуючись, що спить і бачить химерний сон. 

- Так. Покажу, - по пухких губах жінки промайнула слабка тінь посмішки. - Невже не хочеш ризикнути? Хоч одним оком побачити, що на тебе чекає… і вплинути на перебіг подій?

- А тобі це навіщо? - з підозрою довідалася дівчина. - Є й у тебе своя вигода... Є?

Аманда давно не вірила у безкорисливість. У всіх завжди є ціль. І Доля (ха, ха!) – не виняток.

- У мене, звичайно, є свої вигоди, - не стала брехати чарівна незнайомка. - Але вони тебе не стосуються.

Аманда підібгала губи, ображена не лише змістом слів, але й зневажливим тоном співрозмовниці.

"Що вона уявила про себе?!"

- У цьому кафе... у цьому просторі... не існує фактора часу у звичному розумінні, але вічності у нашому розпорядженні теж немає, - заговорила Доля, починаючи втрачати терпіння. - Не хочеш побачити, що на тебе чекає - так і скажи. 

-Добре… давай спробуємо, - зважилася Аманда. Серце її шалено билося в передчутті нових незвичайних вражень.

...Так, враження були нові та дуже незвичайні. Ні на що не схожі.

Вона немов потрапила до якогось іншого виміру… у майбутнє? І там, у цьому потенційному майбутньому, дівчина побачила незнайому версію себе (незнайому Аманду!). І хоча спостерігала за нею (собою?) як збоку, могла одночасно відчувати її настрій та навіть думки.

"Ніби дивишся захоплюючий фільм і так сильно співпереживаєш героїні, що практично стаєш нею на час перегляду!" - підібрала відповідну аналогію Аманда… і продовжила "дивитися фільм".

Вона знаходилася у просторій світлій кімнаті, оформленій у рожево-білі тони зі щедрим вкрапленням срібла. Аманда (тутошній її аналог) сиділа біля високого дзеркала за туалетним столиком і похмуро вивчала свою зовнішність.

Аманді з майбутнього було близько 30 років, і вона приваблювала спекотною, зрілою, соковитою красою: гладка золотава шкіра, іскриста копиця темних кучерів, що переливчастим водоспадом падали на округлі плечі, крупний ніс гарної форми... жінка була досі без макіяжу та з неприбраним волоссям, одягнена лише в напівпрозору нічну сорочку... і в подібній наготі і тіла, і обличчя проступала якась особлива врода.

- Мила моя, - заговорила Аманда, не обертаючись. - Прокидайся…  вже час.

Позаду туалетного столика розташовувалося велике двоспальне ліжко, вкрите купою зім'ятої постільної білизни. Шовкові простирадла й покривала заворушилися, і назовні виринула гарненька білява голівка. Юна чарівниця (років десь вісімнадцяти) подивилася на Аманду трохи розкосими, сонними очима і солодко промуркотіла:

- Амандо, котику... Ну я ж сплю! - голос звучав скривджено, немов у дитини. Вона дійсно нагадувала чарівну малечу.

Аманда повернула голову і подивилася на красуню з напускною строгістю.

- Послухай, Софі... час вставати! Вже майже опівдні, мені треба йти. Я спізнююся... знову.

Софі обурено сховалась під ковдрою. Вона всім своїм виглядом показувала, що їй зовсім не хочеться вставати... а якщо не хочеться, то і не буде!

- Ще тільки хвилинку... - простогнала вона з-під покривала.

Аманда ніжно посміхнулася їй і знову обернулася до дзеркала. Що ж, для 34 вона виглядає дуже непогано! Моложаво. Ех, хто б міг подумати років 10 тому, що її доля зробить настільки разючий віраж? В юності вона не підозрювала про свою бісексуальність. Втім, на сьогодні чоловіків у її житті майже не залишилося (принаймні, у ролі партнерів із постільних втіх). Жінки набагато кращі. Вони розуміються на ніжності… вони знають, що таке прелюдія і готові приділяти увагу ласкам з неймовірним запалом.

А чоловіки… ну іноді… і тільки для задоволення. Все інше – виключно для жінок. Для красунь на кшталт Софі.

...І ось вона знову сидить у кафе за столиком... у компанії Долі (навіть подумки називати незнайомку подібним ім'ям здавалося безглуздим). І серце її шалено б'ється…  

- Це… що таке було? - з жахом вимовила Аманда, притискаючи долоні до розпалених щок. - Це жарт?!

- Чому ж жарт? - Долю ніби потішило її запитання. - Ти що, гомофобко?

Аманда обурено випросталась і гордовито розправила плечі.

– Я?! У мене повно друзів-квірів! Звісно, ні… просто я сама… я гетеро.

– Багато жінок у потенціалі бі-орієнтовані, – заперечила їй співрозмовниця. - Хоча вони часто про те не підозрюють… і можуть до самої смерті залишатися гетеро, не знаючи, що роль лесбі їм теж припала б до смаку.

- Але... але я не хочу... - розгублено сказала Аманда. - Я не така…

- А що тебе не влаштовує? - глузливо допитувалась жінка. - Досить несучасна реакція! Твоє щастя, що тебе ніхто не чує... крім мене. Ну, а я нікому не передам.

- Втішно, - пробурчала Аманда, зводячи брови.

Дівчина й сама не розуміла, чому злякалася. Вона завжди підтримувала людей нетрадиційної орієнтації! Вона приймала їх такими, якими вони були. Дружила з багатьма з них! Але… одна справа – дружити з представниками ЛГБТК спільноти, і зовсім інша – бути її частиною… 

“Це не робить мене гомофобкою, - втішила себе Аманда. - Я просто не очікувала такого повороту”

- Може, хочеш глянути на другий варіант розвитку свого життя? - запропонувала Доля.

- Він теж лякаючий? Як і перший? - без ентузіазму запитала Аманда.

- Сама побачиш… 

- Що ж... давай.

...Тепер вони опинилися на вулиці. Яскраво світило ранкове сонце, погода була по-весняному сонячною та прохолодною. Зима залишилася в минулому, але й до літа було поки що далеко.

Біля багатоповерхового бізнес-центру зупинилося розкішне ауді сріблястого кольору. Стукнули дверцята пасажира, і з'явилася Аманда №2. Слідом за нею машину залишив і водій: чоловік середнього віку і середньої зовнішності, у форменому вбранні найманого працівника. 

- До обіду ти не потрібний, - холодно сказала Аманда. - Можеш відпочивати.

- Слухаюсь, - байдуже буркнув він. Зобразивши ввічливий кивок (можливо, трохи глузливий), чоловік знову забрався в теплі надра салону. Авто плавно рушило з місця.

Аманда проводила ауді задумливим поглядом. Макс хороший працівник, відмінний водій, робить, що його попросять, дотримується субординації, але вираз його обличчя та інтонації голосу часом нестерпні!

"Дам йому ще один шанс і позбудуся, якщо не виправиться" - вирішила жінка, поправляючи сумку на плечі. 

Аманда вміла читати по чужих обличчях, і Макс був простою "книжкою". Навіть примітивною. Щось на зразок азбуки.

“Ось так змія! - мабуть, думав він. - Стерво!”

Що ж, так і є: вона насправді стерво. І тому не чекає від Макса галантності і не хоче, щоб він грав роль джентльмена (кожен новий водій намагався спочатку це робити - скажімо, відкривати їй дверцята авто, - але вона щоразу припиняла їхню ініціативу). Їй не потрібне "чоловіче плече". Вона – не слабка стать. Вона сильна, багата, впевнена у собі жінка. Вкрай успішна. Власниця невеликої маркетингової компанії.

Аманда зітхнула і попрямувала до ступенів бізнес-центру.

Цієї версії Аманди було щонайменше 40 років... чи навіть більше? Втім, вона, як і раніше, виглядала молодою і квітучою, жодних ознак в'янення. Її чималий вік вгадувався не за станом шкіри (все ще бездоганно гладкою), а по погляду і жорсткому виразу обличчя, в рисах якого з'явилося щось нове… несумісне з юністю. 

Аманда №2 була не надто жіночна: строгий діловий костюм (брючний), кучері приборкані і коротко підстрижені, очі приховані вузенькими окулярами, макіяж виконаний у стилі нюд та створює ілюзію "голого обличчя". Але головне - хода: широкий та впевнений крок, різкі розгонисті жести.

Друга версія Аманди (Аманди бізнесвумен!) не потребувала чиїхось схвалень (крім, хіба що, своїх власних). Таким, як вона, начхати на думку інших людей… вона досягла занадто великих висот, щоб хвилюватися про дрібниці. 

Саме ця Аманда зараз піднімалася у розкішному ліфті на сьомий поверх, де, власне, й була розташована її фірма.

Через п'ять хвилин жінка вже сиділа у кабінеті за широким дубовим столом. Там, поза цим маленьким світом, метушилися люди, її співробітники. Вони були постійно напоготові і стежили за переміщенням по офісу суворої начальниці (а Аманда була саме суворою... часом жорсткою, але ніколи жорстокою). Як тільки вона опинялася поблизу, вони залишали курилку чи кухню (або де вони байдикують в оплачений нею час?) і старанно зображували трудовий запал. Марні зусилля. Вона бачила своїх підлеглих наскрізь, бачила їх безглузді потуги надати собі певної ваги, завоювати її повагу.

Нехай чекають на диво! Вона нікого з них не поважає і навряд чи колись почне. Вона готова співпрацювати з кращими з них... до певного часу. Доки вони залишаються корисними. А потім можна сміливо (і без зайвих сентиментів) прощатися. І це не жорстокість, ні… лише твердість характеру.

Аманда окинула втомленим поглядом свій кабінет. Так, вона багато чого досягла. Але чи не надто високу ціну довелося заплатити за власний успіх? Зазвичай жінка вважала, що ні. Однак іноді, особливо вечорами, їй здавалося, що вона втратила щось важливе… втратила, загубила…  

"Дурні думки!" - вилаяла себе Аманда і натиснула на кнопку на столі. Пролунав переляканий голос секретарки (ще одна ідіотка!):

- Так, мадам Амандо?

– Будь ласка, уточни мій розклад на сьогодні. Вийшли на електронну пошту.

- Зараз, мадам.

- На майбутнє… це має стати звичною рутиною. Зрозуміло, Лілі?

Лілі по той бік кабінету явно розгубилася. Аманда не бачила її, але відчувала переляк та здивування дівчини навіть крізь двері.

"Ось кретинка!" - невдоволено подумала жінка, хитаючи головою. Знайти гідний персонал з кожним роком все складніше.

- Добре, обговоримо це пізніше, - крижаним тоном промовила вона вголос. – Знайди мій розклад на сьогодні поки що. І організуй мені каву. Американо без молока та цукру, як завжди.

Не чекаючи реакції Лілі, Аманда відключила зв'язок і перевела погляд на свій айфон, який схвильовано проінформував господиню про нове повідомлення.

“Люба моя, я сумую! Не можу без тебе! Чекаю зустрічі!" - писав їй Роберт у WhatsApp.

Аманда скривилася, але не без ніжності. Роберт, милий хлопчисько… палкий юнак, романтичний. Здається, він і справді нею захопився... незважаючи на суттєву різницю у віці. Рідкісний випадок! Інші її коханці (більшість яких годилися їй у сини) теж знаходили свою зрілу - навіть ПЕРЕзрілу - подругу сексуальною і темпераментною (звісно!). Але здебільшого їх хвилювало не її тіло (і тим паче не її душа), а гроші… і Аманда спокійно ставилася до подібної меркантильності. Романи з юнаками нагадують спалах блискавки: яскраві, незабутні, швидкоплинні... і позбавлені зобов'язань. Свобода та пристрасть… що ще потрібно?

З Робертом все було інакше. Він родом із заможної родини, і дорогі подарунки йому нецікаві… Його приваблює саме вона: як особистість, сексуальний об'єкт, друг.

“Настав час ставити крапку, - подумала Аманда. - Інакше проблем не оберешся”

Адже одна справа - короткий роман з молодим хлопцем, і зовсім інша - тривалий амурний зв'язок із ним. Репутації буде завдано серйозної шкоди, навряд чи інтимне задоволення того варте.

...Дорого обставлений кабінет розчинився у просторі, його змінило порожнє кафе. Аманда потрясла головою, не відразу усвідомивши, де знаходиться… і хто вона зараз, власне кажучи.

- Що це таке було? Неймовірно! - хрипко вимовила дівчина, коли остаточно прийшла до тями. - Я… сплю з молодими хлопцями? Років на 20 молодше за мене?!

Долю насмішило її обурення. Вона знизала плечима і посміхнулася свойми пухкими губами.

- Ти багата, успішна, у тебе немає часу на серйозні стосунки. А молоді хлопці готові на любовні пригоди та не вимагають багато часу. І в ліжку вони палкі. Це те, що тобі треба.

- Нічого подібного! – розлютилася Аманда. - Я… не готова… це… бридко!

- Здається, друга версія майбутнього налякала тебе ще більше, - задоволено зауважила співрозмовниця. - Ти вважаєш за краще бути бі?

- Саме так, - не без подиву визнала Амада, трохи заспокоївшись. - Якщо вибирати з двох зол менше… то краще бути бі-орієнтованою!

Виявляється, вона погано знає себе. Цікавий досвід.

- Гаразд, покажи мені останній варіант… хм… мого життя… і покінчимо з цим, – сварливо запропонувала Аманда після паузи. - Хотілося б вірити, що хоч тут буде щось гарне.

- Побачиш, - ухильно озвалася жінка.

...Вона знову знаходиться в розкішних апартаментах. Цього разу це не біло-рожева спальня, де зустрічала новий день бісексуальна Аманда. І не дорого обставлений кабінет Аманди у ролі бізнес-леді. Це - розкішна кімната сибаритки… такий собі чарівний будуар. І його мешканка цілком гармонує з  інтер'єром.

Її вік важко вгадати. Щось близько 30-35. Вона випещена, доглянута… ідеальна. Кокетливо-жіночна. З першого погляду розумієш, що над її образом працювала ціла команда спеціалістів: перукарі, косметологи, фітнес-тренера та багато, багато інших. Можливо, і пластичні хірурги встигли прикласти свою руку? Судячи з форми носу (підозріло витонченого) - ринопластика дійсно мала місце. 

Аманда сиділа в глибокому кріслі, забравшись у нього з ногами, і мило воркувала у телефон:

- Ну, звичайно, аміго… Луї, я чекаю на тебе… так, так, кохання моє… я завжди готова, ти ж знаєш, - вона видала чарівний смішок. - Так, так… чекаю, цілую, люблю. Чао, серденько моє!

Аманда натиснула кнопку відбою і одразу якось обм'якла, солодко-манірний вираз сповз з її густо нафарбованого обличчя. Макіяж, що мав би загострити достоїнства жінки і відвернути увагу від дрібних огріхів природи, в даному випадку просто приховував будь-які сліди віку... та й життя. 

"Набридло!" – подумала Аманда.

Бути сучасною гейшею (а попросту утриманкою) втомливо. Вічна гра в Бажаний Об'єкт, постійна погоня за юністю та красою… А головне, їй вже не 25 і навіть не 30. Як надовго вона збереже запал молодості?

На жаль, ніхто не поспішає одружитися з нею. Або забезпечити її старість так чи інакше. Їй дарують дорогі презенти, дають гроші, дозволяють купатися в розкоші… але лише до певного часу. А що робити, коли їй буде 50 чи 60?

Може, вмовити когось передати їй продуктивний бізнес? Салон краси або щось схоже на тренажерний зал? Думка непогана... Варто її як слід обміркувати.

Ех. Отак життя… і як вона опинилася в подібній пастці?!

...Серце Аманди билося з подвійною силою і швидкістю; вона приклала руку до грудей, ніби прагнучи тим самим вгамувати його перестук.

- Це… це… найкошмарніше… найжахливіше… – голос її сів і звучав сипло.

Доля підняла брови:

– Невже й третій варіант не подобається? Тут немає ні жіночого кохання, ні хлопчиків.

- Але я... я поводжуся як повія! Я продаю себе! 

– Не зовсім так, – м'яко заперечила пані Доля. - Не повія, а гетера чи гейша. Твої, хм, послуги не обмежуються ліжком. Ти даруєш свою увагу. Час. І не спиш з усіма поспіль. У тебе є один спонсор, лише один. Коли ти йому набридаєш, ти шукаєш іншого… але ніколи не поєднуєш кількох чоловіків.

- Це все одно продаж! - не погодилася з її логікою Аманда, люто хитаючи головою. - Нестерпно!

- Ти ділиш світ на чорне та біле. У силу свого віку, характеру… частково це просто максималізм юності. Все змінюється протягом років. Ти теж змінишся і станеш… 

- Повією? - перебила її Аманда, розправляючи плечі. - Ти це хочеш сказати?

- Ну… якщо ти полюбляєш соковиті вирази, то так. Але те, що ти побачила зараз – лише один із варіантів твого життя.

- Інші не кращі, - заперечила дівчина, подумки перебираючи деталі всіх трьох історій. Важко було сказати, який із запропонованих сценаріїв їй подобався більше… вірніше, який із трьох викликав меншу огиду. Мабуть, перший… з величезною натяжкою.

- Що ж, тобі є з чим… хм… переспати, – не без таємної іронії зауважила Доля. - І обміркувати як слід... вибір неминучий, хочеш ти того чи ні.

"Отже, наша дивна зустріч добігла кінця?" - збиралася запитати Аманда із сумішшю полегшення та розчарування… але не встигла. Світ кафе поринув у темряву, помер, зник, і вона, його тимчасова мешканка, - теж.

* * *

Здається, вона знаходиться у своєму ліжку… так, так… це, безперечно, її ліжко та її спальня.

Аманда сіла, і ця проста дія забрала в неї чимало сил; все її тіло нило, наче вона не відпочивала останні години, а займалася физичною працею (скажимо, навантаженням цегли). Мабуть, спала в незручній позі? Тим самим, напевно, пояснюється й химерний сон, який їй примріявся. 

Аманда зіщулилася, пригадуючи деталі сну; не кошмару, ні… хоча і приємним це сновидіння не назвеш… нехай буде так: воскрешаючи кожну мить нічного відвідування таємничого кафе в компанії загадкової незнайомки (візиту лише віртуального, навіть астрального, але тим не менш!).

- Ну і насниться ж часом, - пробурмотіла дівчина. Вона куталася в ковдру і не поспішала вибиратися з теплого ліжка: опалення вже вимкнули, але будинок прогрітися не встиг, і його мешканці постійно мерзли.

Аманда ніколи не вірила у віщі сни, ніколи не намагалася розшифрувати, що та чи інша нічна мрія означає… навіть жартома. Однак зараз у дівчини з'явилося бажання пограти у ворожку. Хотілося зрозуміти, скільки сенсу в її дивовижному сновидінні.

Воно не було схоже на інші її сни, які стиралися з пам'яті разом з новим днем, що сміливо виступав у свої права. ЦЕЙ сон більш нагадував реальний спогад про якийсь фрагмент минулого. Наче вона, Аманда, справді зустрілася в покинутому кафе з Власною Долею... і мала з нею сердечну розмову.

І якщо припустити, що так воно і було (тільки припустити, не більш того!)... якщо повірити у подібне, стає сумно… невже в неї лише три варіанти розвитку подій? Невже злощасний Жан, її перший коханець, навіки зламав її? Невже вона ніколи не оговтається від потрясіння?

Ні, ні, вірити у таке означає програти без боротьби. Адже всі три запропоновані сценарії їй не подобаються, навіть викликають відторгнення. 

"Не хочу, не хочу, не хочу!" – пошепки повторювала вона.

Раптом на думку їй прийшов серіал "Шерлок" з Бенедиктом Камбербетчем у ролі містера Холмса. В одному з епізодів геніальний детектив зумів обдурити чергового ворога завдяки прихильності людей до магії цифри 3. Мовляв, наш мозок заспокоюється і перестає шукати відповідь, якщо ми чуємо про три рішення… три способи досягти чогось… ми не припускаємо, що рішень чи способів може бути чотири! Або п'ять. Та навіть шість.

І він, Шерлок Холмс (він же Бенедикт Камбербетч), має рацію. Дійсно, чому треба заспокоїтись на цифрі 3? Є 4 шлях, він має бути, і вона його обов'язково знайде.

Отже, вона припинить ховатись від можливого болю і почне ризикувати. Не шукатиме втіхи в жіночих обіймах. І в роботі заривати себе теж не буде… натомість вона постарається слідувати якомусь серединному шляху… наскільки можливо.

Це означає працювати і прагнути успіху, але не ціною особистого життя. Це означає не міряти всіх людей єдиною міркою і не вважати одного мерзотника типовим представником чоловіків. Це означає не вибирати простих рішень типу безпечного жіночого кохання чи фінансової підтримки багатого спонсора.

Час залишити минуле в минулому. Поставити крапку та рухатися далі. 

Життя не повинно бути щасливим... і успішним. І ніхто не застрахований від проблем та помилок. Але хіба це привід існувати як устриця, ховаючись у своїй раковині? Зовсім ні!

Вона, Амандо, не устриця і не равлик. Вона людина і до того ж недурна. Ось про що слід пам'ятати. Пам'ятати завжди…  

* * *

Все те ж покинуте кафе. З відвідувачів – тільки вона… жінка, яка назвалася Аманді Долею.

Вона сидить за столиком кафе і п'є каву (смак напою трохи незвичний для смертної людини… але Доля не відноситься до смертних, вірно?). Штора відсмикнута, проте потойбічний пейзаж відвідувачку анітрохи не бентежить. Вона сміливо дивиться у вікно, милуючись бурхливим Хаосом. Інакше описати те, що відбувається за межами кафетерію, важко: химерний калейдоскоп реальностей, які переплітаються одна з одною, зливаються, змінюючи візерунок Всесвіту. Можна збожеволіти, намагаючись відокремити справжній світ від вигаданого чи існуючого лише як потенційна можливість (яких - більшість!).

Так, збожеволіти можна… якщо не мати навички та досвіду спілкування з Потойбічним. А в тієї, що насолоджувалася незвичайним видовищем, він був. І вона знала, куди дивитися… і ЯК дивитися.

Вона спостерігала за Амандою. Дівчина вже сповзла з ліжка і тепер чепурилася у ванній кімнаті. Кудрі скуйовджені після сну, пухкі смагляві щоки зім'яті подушкою, під очима-вишнями пролягли тіні… що ж, подорож у Ніщо (в Кафе, розташоване “скрізь і ніде”) не сприяє здоровому сну. Такою є плата за вхід, образно кажучи.

“Завжди треба чимось жертвувати… – подумала жінка. - Хоча б навіть сном”

...Ти хотіла знати, ЧОМУ я запросила тебе на це дивне рандеву? Хотіла, Амандо? Відповідаю: я назвалася долею, бо могла б стати нею, твоєю долею. І прагну стати нею... ти - мій єдиний шанс. Я розраховую на твою допомогу… 

Жінка неквапливо зняла перуку, і на плечі їй впало темне кучеряве волосся. Зняла метеликові окуляри... і відкрила світові обличчя Аманди. Аманди віком 35+: все ще гарної, ефектної, яскравої.

Четвертий варіант долі… на жаль, лише потенційно можливий. І якщо Аманда (та, що наразі прикрашається у ванній кімнаті і готується до нового дню) не зможе виконати задумане, не зуміє залишити минуле в минулому... що ж, тоді її нічна співрозмовниця повернеться туди, звідки прийшла. Знову стане частиною нездійсненого світу, дорогами якого блукають тіні людей, що не народилися. Вона теж блукала подібною тінню, не здатна по-справжньому відчувати, сприймати, усвідомлювати... і вирвалася на волю випадково. І не хоче назад!

Той моторошний світ позбавлений реальних фарб, почуттів, запахів, лише їх невиразні відбитки доступні його мешканцям.

“Я сподіваюся на тебе… – прошепотіла Четверта Аманда, торкаючись губами кави. - Ти мусиш мені допомогти! НАМ допомогти... нам обом!”

Три – магічне число… але чи варто завжди покладатися на магію?

Похожие статьи

Кавові Історії
Сборник

Серія коротких замальовок про завсідників кафе. Це емоційні розповіді про зовсім різних людей, які бавлять час у тій чи іншій кав'ярні. І за кожною історією вгадується непроста доля...

Heart-to-heart with Destiny
Рассказ

Would you like to meet your Destiny for a cup of coffee? Amanda, our heroine, succeeded in this... but their conversation wasn't an easy one!

С Судьбой По Душам
Повесть

Хотели бы встретиться со своей Судьбой за чашечкой кофе? Аманде это удалось... но разговор их получился непростым!

Рокировка
Сборник

Приключения Эльвиры продолжаются... что на сей раз подготовила для героини ее бабушка - потомственная ведьма? И сможет ли Эля, ее строптивая внучка, выйти "сухой из воды"?