Елена Вахненко

Кавові Історії

Серія коротких замальовок про завсідників кафе. Це емоційні розповіді про зовсім різних людей, які бавлять час у тій чи іншій кав'ярні. І за кожною історією вгадується непроста доля...

Малюнки зроблені Георгием Шостаковичем 
Російськомовна версія

Зміст

 

Щасливий День

Кирило з ніжністю дивився на Оксану, відверто любуючись нею. Витончена білошкіра блондинка, вона нагадувала вишукану квітку - мабуть, лілію - і залишалася привабливою навіть у своєму невибагливому вбранні, а саме джинсах та куртці. Копи коротких світлих кучерів, сіро-блакитні очі з лукавим блиском, гарної форми ніс - здавалося, все в ній було бездоганно. Принаймні так вважав Кирило.

Вони одружилися 8 років тому, ще зовсім юними, майже дітьми. І хоча з того часу минуло чимало часу, Кирило, як і раніше, кохав свою молоду дружину... і сподівався (ні, - вірив!), що вона відповідає йому взаємністю.

Кирило м'яко стиснув долоню Оксани, лагідно посміхнувся коханій. Цю погодну суботу вони вирішили провести на своє задоволення, відклавши турботи та тривоги на потім. Яскраво світило сонце, намагаючись зігріти ошатні вулиці млявим, вже згасаючим теплом. Наближалися холоди, повітря наповнювалося колкою прохолодою, але все-таки цей день ще нагадував про недавнє літо.

- Останній теплий день... - задумливо пробурмотіла Оксана. - Потім - знову сльота, знову зима. І знову чекати на весну!

- Але сьогодні погода прекрасна, - прошепотів Кирило, злегка обійнявши дружину за плечі і ніжно поцілувавши у скроню. - Давай проведемо його в задоволення. Тільки ти, я – і Максим…

Максим був їхнім шестирічним сином. Худенький та світленький, коротко стрижений  хлопчак, він був по-дитячому безпосереднім і веселим, він ще не знав, які неприємні сюрпризи часом готує доля. Йому життя здавалося чергою яскравих, захоплюючих вражень.

Погляд Оксани ковзнув по синові, в її очах затеплилися ніжність та любов. Молода жінка потріпала Максима по потилиці і знову обернулася до чоловіка:

- Так, давай насолоджуватися кожною хвилиною цього дня! - весело погодилася вона, притулившись до плеча Кирила. - Прогуляємось?

- З радістю! - охоче відгукнувся її чоловік.

* * *

Незабаром молоде подружжя, схвильоване прогулянкою сонячним бульваром, заглянуло в Будинок Кави, невеликий затишний заклад поблизу магазину “Простір”. Там кожен замовив свій улюблений напій: Оксана - капучино, Кирило - еспресо, а Максим обрав гарячий шоколад.

Задумливо розмішуючи густу молочну піну, що вінчала каву, Оксана скоса поглядала на свого красеня-чоловіка і згадувала проведені разом роки.

Майбутнє подружжя познайомилося ще в незрілу студентську пору, сподобавшись одне одному буквально з першого погляду. Кирило одразу почав надавати ніжній усміхненій дівчині знаки уваги. І їй дуже лестив інтерес такої популярної в їхньому середовищі людини. Через деякий час вони одружилися.

Багато чого сталося за минулі роки! Довелося пожити у гуртожитку, потім – зі свекрухою. Знімати квартиру. Перебиватися з хліба на воду… радіти та засмучуватися.

Вони пристрасно сварилися і не менш темпераментно мирились. Оксана кілька разів демонстративно йшла, голосно грюкаючи дверима - і, звичайно, завжди поверталася. Так, їм є, що згадати – і добре, і погане! І багато чого ще може статися в майбутньому. Адже попереду – ціле життя.

Що чекає на них з Кирилом? Затишна старість разом? Чи вони, не дай Боже, розлучаться і знайдуть нові “половинки”? Чи пронесуть вони своє почуття крізь довгі роки?  Хто знає, хто знає… 

-Мамо, а можна ще? - заговорив Максим, що встиг спустошити свою склянку з гарячим шоколадом. І цей тоненький хлопчачий голос нагадав молодій жінці про головне - про сім'ю, яку їм з Кирилом таки вдалося створити, і про взаємну довіру, що вони зберігали усі ці довгі 8 років.

Оксана перехопила погляд чоловіка. Кирило посміхнувся, його очі сміялися.

“Яка різниця, що чекає на нас завтра? - раптом весело подумала Оксана, повертаючи чоловікові посмішку. - Головне, що тут, зараз ми щасливі!

Це був ідилічний, безтурботний день у долі їхньої родини. І ці чарівні хвилини були варті всього, що довелося за них пережити… 

 

Валентинів День, або Освідчення в Коханні

Паша увійшов до кафе з деяким трепетом. Звичайно, він відвідував Coffee Life і раніше, проте тепер візит мав особливий сенс: зрозуміти, чи гідний цей заклад його Великої Місії!D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\0006.JPG

Хлопець на мить завмер на порозі і з хвилюванням озирнувся. Сьогодні тут малолюдно, і зайнятим виявився лише один столик.

"От би і завтра було так само!" - з надією подумав візитер і нарешті перетнув приміщення, опинившись біля стійки бару.

- Мені американо з молоком, - уривчасто попросив він, не помічаючи глузливої цікавості у погляді офіціантки, в очах якої чітко читався поставлений дивному клієнту діагноз - "Фрік!"

Через 5 хвилин Паша вже сидів за одним зі столів і, стискаючи в неспокійних долонях гарячу чашку з ароматним напоєм, нервозно оглядав зал.

Меблі з темного дерева… кавового відтінку стіни… м'яка напівтемрява… приглушена музика… Все так, як треба! Вимовлені тут слова кохання ненав'язливо вплетуться в навколишню атмосферу, і відповісти на них відмовою буде неможливо!

“А чому, власне, їй відмовляти? -роздратовано подумав Паша. - Вона любить мене, о так, любить!”

Хлопець приклав руку до нагрудної кишені: саме там, ближче до серця, була захована від сторонніх очей невелика оксамитова коробочка, чиї білосніжно-шовкові надра таїли золоту обручку. І Павлу здавалося, що він відчуває не власне серцебиття, а шепіт, що виходить із цієї чарівної скриньки…

"Вона відповість мені ТАК!" - впевнено подумав Паша, заплющуючи очі; рука його продовжувала розсіяно погладжувати заповітну коробочку крізь тканину піджака. В уяві хлопця спалахували сповнені щастям картини минулого, головною героїнею яких була молода русява жінка з веселими зеленими очима та вузьким обличчям. Негарна з погляду прийнятих канонів, вона приваблювала якимось тіємничим шармом і рідко залишалася непоміченою. Ну, а Павлу вона здавалася найчарівнішою у світі!

- Вам погано? - долинув до нього чийсь стривожений голос, вириваючи Павла з його мрій.

Паша неохоче розплющив очі і виявив поряд із собою давню офіціантку.

- Погано? - незрозуміло повторив він, намагаючись сфокусувати зір на цьому чужому і непотрібному зараз обличчі. - Чому погано?

Ніколи ще в нього не було настільки піднесеного настрою! Адже він передчував довгоочікуванне “ТАК”, яке розділить його життя на похмуре “ДО” та чудове “ПІСЛЯ”!

- Ви сидите із заплющеними очима і тримаєтеся за серце, - здивовано пояснила офіціантка. - Вибачте, якщо завадила...

- Нічого, все гаразд, - зніяковіло пробурмотів хлопець, квапливо відсмикнувши руку від кишені. - Просто хвилинна слабкість.

Офіціантка відійшла від його столика, всім своїм виглядом демонструючи скептичність. Залишившись на самоті, Паша відкинувся на м'яку спинку крісла і постарався знову розслабитись.

“Завтра, 14 лютого, у день Святого Валентина, я скажу Люді про свої почуття та запропоную стати моєю дружиною, - твердо промовив він у думках. - І вона скаже мені "Згодна". Іншої відповіді просто не може бути!”

Паша із задоволенням уявляв, як загоряться її очі малахітового кольору, а на зазвичай блідих запалих щоках проступить ніжний рум'янець і зробить тонко промальоване іконописне обличчя напрочуд гарним… Хлопець посміхнувся - і відчув щемливе, безмежне щастя, яке відтіняла слабка гіркота щойно народженого розуміння: ця солодка мить ніколи не повториться! Подібної легкості більше не буде...

Але тут і зараз – він кохає і вірить, що йому відповідають взаємністю. А це головне…

 

Гра Варта Свічок

Аліса притулилася до плеча Олега і на мить заплющила очі. Вона любила цю стадію стосунків - той короткий період, коли все тільки починається, і ти щиро віриш, що подібна ідилія триватиме не місяць, не півроку і навіть не рік... можливо, вона ніколи не завершиться.

“Але вона завершиться, звісно, – подумки, зі скепсисом, додала Аліса. - Все рано чи пізно добігає кінця…”

Наступний коментар Олега ніби підтверджував цю малоромантичну думку:

- Вибач, я вийду на пару хвилин, перекурю…

Вони вечеряли в кафе, де заборонялося курити, а тому прихильникам нікотинової залежності доводилося залишати межі закладу, щоб насолодитися цигаркою. Втім, Аліса була не проти побути наодинці з собою пару хвилин.

Провівши супутника поглядом, вона квапливо вийняла пудреницю і почала критично вивчати свою зовнішність у крихітному дзеркальці. Звідти на неї гостро глянула молода жінка з витягнутим обличчям, на якому розпеченим вугіллям виблискували виразні чорні очі.

Аліса чудово усвідомлювала, що далека від прийнятих канонів досконалості, але й дурненькою себе не вважала. Вона мала яскраву зовнішність і завжди виділялася в натовпі: вище середнього зросту, тоненька, з чорним волоссям, яке двома гладкими вороновими крилами спадало до тендітних плечей. Їй було вже під тридцять, і вона виглядала на ці роки, проте належала до того щасливого типу жінок, яким вік личить і навіть надає якогось шарму.

Помітивши в дверях кафе Олега, Аліса швидко сховала пудреницю, зобразила нудьгуючу безтурботність і почала розсіяно спостерігати за супутником, що перетинав залу.

Він був одного з нею росту, худорлявий, з сильним виразним обличчям і стрижкою під нуль, що приховувала великі ранні залисини. Хлопець був не дуже привабливий зовні, але, як і його подруга, мав певний шарм. А це головне, вірно?

- Може, замовимо ще щось? – запропонував Олег і кивнув на спорожнілі чашки та тарілки. - Наприклад, тортик чи морозиво?

- Так, мабуть, - задумливо сказала Аліса. - Я буду тірамісу.

Олег пішов робити замовлення, і Аліса, знову залишившись на самоті , раптом відчула дивний смуток. Їй не 18, не 20 і навіть не 25. Їй 28! Позаду – суцільні любовні невдачі. З чого вона взяла, що цього разу все буде інакше? І навіть якщо припустити, що вони з Олегом дійдуть до найзапаморочлівішої стадії (стадії одруження!) – хіба це гарантує щастя, вічне кохання та інші безсмертні постулати? Зрештою, благополучних сімейних пар – мало, мало, мізерно мало… Тож чи варта гра свічок?

У цей момент на столик опустилося блюдце зі шматочком тірамісу, і поряд з Алісом знову опинився Олег.

- Знаєш, - прошепотів він їй на вухо і обійняв за талію, - відколи ми познайомилися, я став набагато щасливішим… 

Відчуваючи наполегливий (і водночас лагідний!) дотик руки Олега, його гаряче дихання, вслухаючись у звучання його голосу, Аліса раптом зрозуміла, що її сумніви несуттєві. Гра завжди варта свічок!

"І цього разу все буде інакше", - твердо сказала собі дівчина.

Іронічний внутрішній голос глузливо пирхнув у відповідь, проте Аліса не стала до нього прислухатися. Адже й він може помилятися… то чому ж не тепер?

 

Красиве Життя

Андрій увійшов у Confetti впевненим кроком і з широкою усмішкою на губах. Він не був тут майже місяць і неабияк скучив за улюбленим закладом.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\Изображение0002.JPG

Кафе ніби не змінилося за минулі 28 днів. Це був добре йому знайомий затишний зал, пофарбований у пастельну бежеву гаму і наповнений сильним кавовим ароматом. І навіть офіціанти були тими ж, що і в останній його візит... немов він нікуди не їхав і вийшов звідси лише кілька годин тому.

- Андрію Івановичу! - натхненно кинулася до нього мініатюрна офіціантка Тонечка у форменому світло-шоколадному вбранні. - Як вас давно не було! Ми вже почали хвилюватися…

“Ще б пак, - їдко посміхнувся Андрій, ховаючи іронічну посмішку. - Не дай боже втратити такого клієнта, як я!”

- Мій столик вільний? - діловито уточнив він, прямуючи до гвинтоподібних сходів, що вели на другий поверх.

- Вільний! - весело підтвердила офіціантка, яка йшла за ним по п'ятах. - Зараз я принесу вам меню.

- Не треба, - панським жестом відкинув її пропозицію Андрій, влаштовуючись за своїм улюбленим столиком. Він був розташований у найкомфортнішому куточку, відрізаному від основного залу вишуканою ширмою. - Принеси мені щось овочеве та ще й дорадо. І американо із молоком.

- Салат по-сільськи як овочева страва підійде? - догодливо спитала дівчина, сяючи професійною посмішкою. - Помідори, огірки, болгарський перець, цибуля, олія…

- Гарний вибір, - поважно кивнув Андрій, розслаблено відкинувшись на спинку зручного диванчика. - Тільки швидше, гаразд, Тонечко?

- Звичайно! — радісно відповіла та й з цікавістю додала: — А де ви пропадали весь цей час? Чи таємниця?

- Не таємниця, - милостиво озвався хлопець. Він відчував себе "важною шишкою" і відверто насолоджувався цим статусом. - Я був у Європі зі своєю подругою.

Тонечка слухала його з жадібною заздрістю, причому заздрила не йому, а його подрузі. Варто було б сказати "черговій подрузі", оскільки Андрій змінював їх із гнітючою регулярністю - і кожну безкомплексно водив знайомитися зі своїм улюбленим кафе. Всі його швидкоплинні пасії були "дорогими", стильними, випещеними - але, об'єктивно кажучи, жодна не мала феноменальних зовнішніх даних. “Я нічим не гірша! - міркувала Тоня, і ця думка виразно проступила на її миловидному обличчі. - То чому він не вибирає мене? Якщо мене одягнути як слід...”

Андрій спостерігав за нею з тінню глузливого розуміння. Навряд чи ця гарненька дівчина Тоня була закохана в нього – ні, звичайно, ні! Швидше, вона заочно і поки що без відповіді любила те прекрасне життя, яке він міг їй дати. Вона мріяла не про нього, а про вечері в дорогих ресторанах, про партії в боулінг, про світські раути, про подорожі, про шикарні вбрання і не менш шикарні подарунки... і хіба знала бідолаха про інші сторони всього цього блиску, хіба підозрювала, що криється під позолотою розкоші? Чи мала уяву про потребу відповідати його, Андрію, еталону? Про неприпустимість сліз (він терпіти їх не міг!), про неминучі самотні вечори (у нього так мало вільного часу…), про можливість зрад (зрозуміло, лише з його боку!)? Тоня нічого цього не знала та й знати не могла. Вона бачила перед собою стильно одягненого молодого чоловіка приємної зовнішності – і пристрасно хотіла стати частиною його красивого життя… не знаючи про закономірну розплату.

"Наївна!" - резюмував Андрій, а вголос вибагливо нагадав:

- Я чекаю, Тоню.

Вона схаменулась, заметушилась і невдовзі вже мчала виконувати розпорядження Найкращого Клієнта.

У цьому сенсі він, Андрій, дійсно був найкращим. Він буквально днював і ночував у їхній кав'ярні, проводив в цих стінах багато годин, причому робив великі замовлення і не скупився на чайові. Сюди він водив своїх приятельок, тут вів ділові бесіди і саме тут шумно спілкувався з друзями… він поводився в Confetti, наче пан, а офіціантів вважав за слуг. Тож у Тоні не було жодних шансів: вони з Андрієм знаходилися по різні боки кордонів, що відокремлювали його картинно красиве життя від “просто життя”... 

 

Шматочок Яскравого Життя

Перший сніг хрумтів під підборами її чобіт, переливався на зимовому сонці сонмом засліплюючих іскор, осідав на гілках дерев пишними шапками... Він припудрив вулиці мерехтливим сніговим покривом, що нагадувало срібне полотно, і радісно променів усіма кольорами. Олена обережно, побоюючись послизнутися, ступала цим холодним білим покривалом і розсіяно милувалася навколишнім світом - таким невловимо прекрасним і таким тендітним.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\0003.JPG

Насправді подібний романтичний настрій був їй не надто властивий. Олена належала до породи людей, що надмірно зациклені на собі та своєму житті (причому на негативних його сторонах) і не помічають нічого навколо. Але зараз вона щиро захоплювалася всім тим, що бачила.

Олена зайшла до улюбленого кафе Coffee Life, розташованого за 5 хвилин від її роботи. Вона сподівалася витратити свою півгодинну обідню перерву на затишний час з чашкою кави. Це давно вже стало її приємною щотижневою традицією.

- Вам велике латте без сиропу та інших добавок? - зустріла її запитанням молоденька офіціантка, демонструючи тим, що добре пам'ятає звички постійних клієнтів.

Олена натягнуто посміхнулася. Звичайно, приємно, коли тебе пам'ятають, але, кажучи відверто, вона віддала б перевагу інкогніто, оскільки не любила настирливої уваги в будь-яких проявах. Що ж, доводилося миритись – здається, її запам'ятали вже у всіх навколишніх кафетеріях!

Олена була стрункою молодою жінкою з довгим русявим волоссям; воно обрамляло її трохи витягнуте обличчя з виразними сірими очима, які багатьом здавались сумними або навіть зляканими. Вона не належала до красунь у повному розумінні цього слова, проте, безумовно, могла вважатися досить миловидною - особливо в ті, на жаль, рідкісні моменти, коли посміхалася і раділа життю. І зараз був саме такий момент – можливо, тому що дівчина дуже любила свої “кавові” ритуали. 

Ця традиція мала певну історію. Справа в тому, що якийсь час тому Олена дійшла невтішного для себе висновку, що її життя надто одноманітне і нудне. Дівчина жадала яскравих емоцій, тоді як її дні будувалися за ідентичним, незмінним маршрутом: дім-робота-дім… іноді – зустрічі з єдиною подругою, та ще й вкрай рідкісні відвідування кінотеатру. А хотілося чогось барвистого, навіть епатажного! Саме з цією метою Альона почала регулярно ходити до кафе. Тут, в атмосфері пряного затишку, де грала умиротворююча музика і запобіжно посміхалися офіціанти, вона хоч ненадовго відчувала себе причетною до якогось іншого, зовсім особливого світу - світу, де люди отримують задоволення від кожної прожитої хвилини.

Олена підхопила пластиковою ложечкою ніжну молочну шапку, що вінчала напій і нагадувала їй білі кучугури за вікном, з насолодою злизала солодкувату піну і перевела погляд на електронну сторінку книги. На душі панувало умиротворення, було дуже добре і дуже спокійно.

"Шкода, що все добігає кінця ..." - занурилося їй.

Так, все закінчується. І невдовзі вона буде змушена повернутися у свій нудний світ.

“Але звідси, з овіяного ароматом кави залу, світ здається не таким вже й нудним, - раптом подумала Олена і посміхнулася, одразу похорошавши. - І поки я п'ю тут каву, можу вважати своє життя повноцінним та яскравим... нехай зовсім трохи”

У неї залишалося ще 15 вільних хвилин, щоб насолодитися своїми мріями… якщо подумати, - дуже непогано! Такий собі шматочок яскравого життя.

 

Дуже Ділова Людина

Михайло був зайнятий - щонайменше, він щиро у це вірив і часто повторював свою коронну фразу “У мене немає жодної вільної хвилини!”. Ці слова давно стали іронічною приказкою серед його знайомих, які потай посміювалися з нього. Такі добродушні глузування не дивні, адже навіть для відвідування затишного кавового закладу Михайло обов'язково вигадував гідний привід – ну, скажімо, ділову зустріч.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\004.JPG

Ось і зараз він зайшов у Friend's Time нібито не просто відпочити (зрозуміло, ні!), а дочекатися важливого дзвінка у теплі та комфорті. Логіка була зрозуміла: навіщо мерзнути на прихопленій першим морозцем вулиці, коли можна погрітися у затишному залі кафетерію?

Цей дзвінок був не вигадкою, а справжнісінькою реальністю, проте, якщо судити об'єктивно, зовсім не вимагав подібного ритуалу очікування. Але Михайлу дуже хотілося посидіти в кафе.

Він зробив своє постійне замовлення (американо без молока), після чого діловито перетнув приміщення кафе звичним швидким кроком і зайняв самотній столик у кутку. І, зрозуміло, одразу уткнувся у свій айфон, який давно вже перетворився на його кращого, нехай і електронного друга.

Михайлу ще не виповнилося і тридцяти, але виглядав він значно старшим за свої роки, хоч і був цілком пригожим зовні. Вище середнього зросту, стрункий, підтягнутий, сіроокий, з коротко стриженим світлим волоссям і тонким блідим обличчям, він справляв враження лощеного інтелігента. На жаль, маска вічної стурбованості надавала хлопцеві щось трагічне і не дозволяла побачити за уявною холодністю його справжню суть. Вибираючи вбрання максимально стриманих фасонів, у стилі уніформи, Михайло був завжди “застебнутий на всі гудзики” у прямому та переносному значенні. Він ніколи і нікого не підпускав до себе досить близько.

Подали каву, і хлопець наважився квапливо оглянути зал. За сусіднім столиком він помітив гарну собою русяву дівчину в чорній сукні. Спіймавши його погляд, незнайомка посміхнулася одними очима, ніби запрошуючи, але Михайло не прислухався до цього мовчазного заклику. Він не любив знайомитися на вулиці або в кафе, адже для цього потрібно було хоч на якийсь час розслабитися... А він ніколи не вмів поводитися з природною недбалістю. Щоправда, Михайло пояснював усе інакше: “Я надто зайнятий для подібних знайомств, – поважно говорив він. - Я ділова людина”.

Михайло спробував зосередитись на електронній пошті, проте кілька нових листів, серед яких не було жодного дійсно важливого, не змогли повністю поглинути його увагу. Хлопець проти волі косився на дівчину-сусідку, упевнений, що теж приваблює її. Інакше чому вона раз у раз кидає на нього багатозначні погляди?

“Навіть найзайнятіші люди мають право на особисте життя, – несподівано подумалося йому. - У всіх має бути близька людина”

Зі своєю останньою дівчиною він розлучився місяць тому - вона не витримала його похмурості, стриманості та надмірного трудоголізму. Михайло досі пам'ятав її голос, що брязкотів, коли вона, збираючи речі, голосно пояснювала, як втомилася від їхніх "недо-відносин".

А раптом ця начебто спокійна і мила леді, що зі смаком п'є свою каву, теж виявиться зацикленою на собі істеричкою, яка прагне, щоб її постійно розважали? Чи варто витрачати час та ризикувати?

“Так, вона красива… – оцінив Михайло, кинувши на чарівну сусідку ще один погляд. - Але ж я зайнятий... я чекаю дзвінка!”

Це виправдання було не таким жалюгідним, як небажання ризикувати, але все одно залишалося виправданням. Мабуть, вперше в житті Михайло майже визнав, що лише виправдовується, а насправді просто боїться змін. Відкриття було вкрай принизливим та викликало в душі хлопця нотку протесту. Захотілося зробити щось наперекір самому собі.

“Я підійду до неї і запропоную почастуватись ще однією чашкою кави за мій рахунок, - подумав Михайло, тепер майже відкрито розглядаючи незнайомку. - Прям зараз підійду…"

Він вже підвівся, готуючись йти "в наступ", проте саме в цю мить телефон його дійсно задзвонив. Як не дивно, Михайло зрадів.

“Ну я ж казав! - задоволено резюмував він, знову відкинувшись на спинку крісла. - Я - ділова людина! Я не маю жодної вільної хвилини...”

 

Примадонна

Алла впорхнула у кав’ярню, немов казкове видіння, поширюючи навколо себе флюїди млосної та привабливої жіночності. За дівчиною до зали увірвався тягучий солодкий аромат французького парфуму, змішаного з природним запахом тіла, шкіри та волосся чорноокої красуні.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\005.JPG

На мить затримавшись на порозі, Алла гордовито озирнулася; вона ніби хотіла переконатися в ефектності своєї появи. Що ж, епатажності її ''виходу'' дійсно вистачало… на жаль, казковому видовищу бракувало глядачів: кав’ярня була напівпорожньою, лише віддалік мляво сумувала молоденька офіціанточка. Гарне личко Алли затьмарила тінь розчарування, проте вже наступної миті дівчина зобразила чарівну усмішку і танцювальною ходою пройшла до стійки бару. Дивно приваблива, вона нагадувала жар-птаху - яскраву, прекрасну… і міфічну! Так, так, саме міфічну, адже настільки бездоганних жінок не буває, та й не повинно бути!

Її образ був близький до ідеалу, доведений до вищої точки досконалості: і чуттєві соковиті губи, і смаглява позолота шкіри, і вологі виразні очі, і гладка смола волосся. На плечі дівчини був накинутий хутряний палантин, у вухах сяяли діаманти, точений силует граційно обіймало вузьке, дороге й сильно декольтоване вбрання. Струнка без худорлявості, витончена, ніби порцелянова статуетка, Алла була красива до запаморочення, а головне - вона вміла себе правильно піднести. Дівчина захоплювала, вражала уяву і ніколи нікого не залишала байдужим. Її помічали в будь-якій, навіть найряснішій юрбі. Ось і зараз Алла задоволено відзначила, якою жадібною цікавістю запалилися карі очі блідої і нічим не примітної офіціантки, коли та побачила ефектну Диву.

- Мені капучино, - приємним контральто попросила Алла, м'яко посміхаючись. Вона ніколи не наказувала, тільки вимогливо просила - це було дуже жіночно і набагато дієвіше.

Приголомшена красою клієнтки, офіціантка мовчки виконала замовлення, навіть забувши поставити звичні завчені питання. Лише наприкінці схаменулась і квапливо побажала приємного відпочинку.

- Дякую, - майже заспівала Алла і попрямувала до столика в центрі зали - місця, яке більшість відвідувачів недолюблювало. Більшість - так, але Алла ніколи не належала до більшості. Тут, за цим столом, вона була значно помітніша... а навіщо ускладнювати людям огляд? Нехай вільно і без перешкод милуються її красою!

Подали капучино, і Алла розпочала своє шоу під назвою “Я насолоджуюся філіжанкою кави”. Дівчина не просто пила, вона майже позувала і шкодувала лише про нечисленність глядачів. Але навіть боязке захоплення в очах прищавого хлопця, що самотньо їв якусь булку в дальньому кутку, приємно гріло її душу і тішило самолюбство.

Алла прийшла сюди від нудьги. Ось уже тиждень вона безвилазно сиділа вдома, а їй хотілося "виходів у світ", хотілося блищати в оточенні натовпу кавалерів! На жаль, її чоловік був людиною хоч і заможною, але неймовірно зайнятою, а головне - зовсім несвітською, і його чарівній дружині доводилося з'являтися в суспільстві в компанії подруг. Однак в останні дні подруги теж стали відмовлятися від спільного проведення часу - можливо, нарешті зрозуміли, як блідо виглядають на тлі своєї розкішної приятельки! 

Алла кілька діб пронудьгувала у салонах краси та фітнес-клубах, але в результаті не витримала і вирішила скрасити будні тривіальним відвідуванням кафе.

Серед людей, які спостерігали це самотнє відчайдушне шоу, були й офіціанти - вже згадана молоденька дівчина та високий худорлявий хлопець студентських років.

- Ну і дамочка, - тихо пробурмотів він, хитаючи головою.

Офіціантка з подивом зиркнула на нього.

- Хіба не красуня? - з заздрістю сказала вона і ревниво додала: - Картинка ж просто!

- Картинка, - не сперечався той. - Такою картинкою приємно милуватися... а мати справу краще з кимось живішим і реальнішим... - він помовчав, розглядаючи шикарну брюнетку, після чого з презирством помітив: - Примадонна!

І це останнє слово, загалом - просте і гарне, прозвучало, як безжальний вирок.

 

Просто Самотність

Сергій увійшов у кафе бадьорим кроком, з усмішкою на губах. Здавалося, він усім задоволений і цілком радіє життю.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\0001.JPG

- Доброго ранку! - голосно і впевнено привітався він, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

У цей ранній час кафе було напівпорожнім, лише за кількома столиками самотньо дрімали над чашками сонні відвідувачі; ну й ще біля барної стійки старанно приховувала позіхання молоденька і гарненька офіціантка. На бадьоре вітання худого темноволосого хлопця з вузьким невиразним обличчям присутні відреагували досить мляво. Втім, того подібна реакція анітрохи не збентежила, і він спокійно пройшов до бару.

- Привіт, Таню, - звернувся до офіціантки Сергій. - Мені капучино...

- І великий сендвіч із шинкою, - закінчила, кисло посміхаючись, та. - Одну хвилину!

Не дивно, що офіціантка його запам'ятала: він бував тут практично щодня і завжди робив однакове замовлення. І все ж Сергію лестила навіть така незначна увага… хотілося вірити, що це не сліпе дотримання інструкції “подобатися клієнтам”, а щира і дружня симпатія. Адже мають бути у нього друзі!

Сергій влаштувався за одним із столів і приготувався насолодитися своїм сендвічем та капучино. Погляд хлопця ковзав залом, вишукуючи знайомі обличчя. Постійних відвідувачів юнак добре знав і зазвичай радів сусідству людини, з якою колись вже перетинався на території кафе, немов один цей факт робив незнайомця його другом. 

Друг! Чарівне слово… Сергій придушив сумне зітхання. Він не дозволяв собі розкисати. Всі його рідні залишилися в далекому селі, а сам він понад півроку жив у Великому Місті, де, на жаль, близькими приятелями обзавестися не зумів. Не той, мабуть, характер… а іноді дуже хотілося відчути, що він теж має справжніх друзів! Саме тому у житті Сергія з'явилася кав'ярня із символічною назвою Friends Time… час друзів! Лише тут, у цьому затишному закладі, йому вдавалося повірити у власну “потрібність”.

Сергій зусиллям волі відігнав сумні думки та переключився на свій сніданок. Втім, їв він оригінально: постійно відволікався, посміхався новим відвідувачам, де з ким вітався, а з одним давнім клієнтом кафе навіть перемовився кількома словами. На Сергія дивилися трохи здивовано, але він нічого не помічав (або робив вигляд, що не помічає).

Його нетипова манера поведінки привернула увагу офіціантів, які вже 10 хвилин іронічно спостерігали за дивним хлопцем.

- Позер, - глузливо зауважила офіціантка Таня. – Позер і дивак!

- Та ні… - не без смутку озвався її колега, старший офіціант. Голос його звучав задумливо, ніби хлопець згадував про щось не дуже приємне. - Це не позерство і не дивацтво, ні. Це просто самотність.

 

Вільний Птах

Сергій солодко потягнувся і ліниво подумав, що настав час попросити ще одну чашку кави. Або чаю. Або просто мінеральної води. Такі вже умови "оренди": хочеш – не хочеш, а роби регулярні замовлення (або покинь заклад)! Втім, поки що Сергія подібна система цілком влаштовувала.

Сергій був молодим хлопцем середнього зросту з густим каштановим волоссям (трохи неохайним) і "м'яким" округлим обличчям. Щільної статури і з оманливо сонним виразом очей, він не був красивий, але мав певну харизму. І тому від нестачі жіночої уваги аж ніяк не страждав. Дівчата його любили і вважали досить привабливим...

За професією Сергій був копірайтером-фрілансером. Звільнившись кілька років тому з престижної креативної студії, де писав тексти для "важливих персон", він залишився на "вільних хлібах" і спочатку намагався працювати вдома. Однак монотонне “домашнє” життя наганяло на нього тугу, а тому хлопець вирішив час від часу працювати в кафе... і залишився задоволений.

Роль "кавового офісу" зазвичай виконувала одна з трьох його улюблених кав'ярень - Coffee Life, Friend's Time або Confetti. У кожній з них лунав аромат гарної кави (який дуже бадьорив), звучала ненав'язлива мелодія і панувала камерна атмосфера м'якого затишку.

Хлопець приходив сюди ближче до 10-ї чи 11-ї ранку, снідав і приступав до роботи. Періодично він замовляв чашку кави або чаю, близько двох обідав, а залишав гостинний заклад після шостої чи сьомої вечора. І якщо спочатку офіціанти косо поглядали на дивного завсідника, то тепер звикли і навіть вважали його невід'ємним елементом навколишнього антуражу. А сам Сергій увійшов у смак цього вільного життя і відверто насолоджувався ним. Була у ньому своя романтика! Особливо йому подобалося спостерігати відвідувачів у рідкісні хвилини відпочинку; така різноманітність облич дарувала їжу для роздумів і часом служила непоганим поштовхом натхненню.

Ось і зараз Сергій окинув зал задумливим поглядом. Трохи віддалік миловидна дівчина сидить над капучино, уткнулася в планшет, нікого не помічає… ще далі молодий хлопець швидко строчить якийсь текст за ноутбуком (може, теж фрілансер?). А за центральним столом двоє чоловіків розклали навколо себе документи і щось бурхливо обговорюють, зовсім забувши про чай (а той невблаганно остигає!).

О сьомій вечора Сергій відчув, що втомився, і зазбирався додому, хоча там на нього сьогодні ніхто не чекав. Але часом так приємно побути одному, поперемикати канали ТБ, лежачи на дивані, подивитись популярні відео на Ютубі або погортати не надто глибокодумну книгу… 

- Завтра прийдете? - гукнули його біля входу. У голосі лунала надія...

Сергій посміхнувся молодій симпатичній офіціантці на ім'я Тетяна. Невже вона зацікавилася?

- Ще не знаю… - відповів він, схвально оглядаючи її ладну фігурку. - Можливо, і прийду...

“А можливо, і ні… – додав хлопець у думках. - Вирішу завтра!”

Так, адже він, як-не-як, - птах вільний! І може сміливо обирати… 

 

Сімейна Історія

Вмій ця кав’ярня з барвистою назвою Coffee Life розмовляти, вона повідала б нам чимало цікавих сюжетів. Адже тут вимовлялися найпалкіші освідчення в коханні та робилися неймовірно романтичні пропозиції руки та серця… тут сварилися та мирились, любили та ненавиділи. І насамперед заклад повідав б одну зворушливу сімейну історію… історію завдовжки 10 років.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\Изображение.JPG

Зараз герої цієї історії сиділи за найбільшим столиком кав’ярні. Їх було четверо: ще досить молода подружня пара та двоє підлітків. Жінка, тендітна миловидна шатенка з янтарними очима, щасливо посміхалася своєму супутникові - чоловікові років 35, високому широкоплечому брюнету з виразним вилистим обличчям. Їхні діти, семирічний темноволосий хлопчик з лукавим поглядом, і симпатична дівчина в кольоровій сукні весело перемовлялися, сміялися і з задоволенням налягали на морозиво.

10 років тому ця історія мала лише 2 героїв: молодого хлопця на ім'я Борис, трохи невпевненого у собі і боязкого, і його постійну подругу Варю, дівчину витончену і виховану, готову будь-якої хвилини посміхнутися. Щонеділі вони ходили в це кафе, тоді - тільки-но відкрите і сяюче новим ремонтом. І почуття Бориса та Варі було теж новим, свіжим і по-юнацькому чистим. Все було вперше: перші поцілунки, перші зізнання… і, на жаль, перші сварки, а після - перші ж примирення. І багато з цього відбувалося саме у Coffee Life. 

Поступово недільні побачення в кав’ярні стали своєрідною і, безперечно, приємною щотижневою традицією молодої пари… тут Борис сказав Варі своє довгоочікуванне “Я тебе кохаю”, а вона відповіла “Я теж”. Тут вони обмінювалися пристрастними поглядами та щасливими посмішками і палко цілувалися, коли думали, що на них ніхто не дивиться. І саме тут Борис запропонував Варі стати його дружиною. Звісно, вона погодилася.

А потім було весілля: не дуже пишне чи розкішне, зате веселе! Воно обіцяло багато радісних безхмарних днів попереду... І відсвяткували його, звичайно, теж у Coffee Life. Гостей запросили зовсім мало - лише найближчих людей.

Ішов час. І всі минулі роки щонеділі, ближче до полудня, Борис та Варя з'являлися у своєму улюбленому Coffee Life. Адже з цим кафе у них були пов'язані найприємніші спогади. Замовивши каву та десерт, вони займали столик у затишному куточку закладу та проводили тут кілька чарівних годин. Інші відвідувачі поглядали на подружжя з доброю заздрістю: вони виглядали безтурботно щасливими і, як і раніше, закоханими, немов і не було прожитої разом декади.

Постійні відвідувачі Coffee Life могли спостерігати за розвитком їхньої сімейної історії. Вони бачили, як перша пристрасть поступається місцем ніжної прихильності, і як Варя і Борис із просто подружжя перетворюються на турботливих батьків. Так вони й жили всі ці 10 років – і, дай боже, проживуть ще багато подібних десятиліть.

Ось таку сімейну історію розповіла б ця кав’ярня... якби, звичайно, вміла розмовляти.

 

Метушливий

Це був ранній похмурий ранок осіннього вівторка. Вадим сидів за своїм улюбленим столиком кав'ярні Coffee Life і з навмисною неквапливістю пив еспресо, сподіваючись, що виглядає респектабельним та впевненим у собі.Изображение0004.JPG

Бажання справляти "респектабельне" враження виникло у Вадима зовсім недавно, коли він з образою з'ясував, що його вважають метушливою людиною. Дізнався Вадим про це випадково, ненароком підслухавши телефонну розмову своєї пацієнтки, яка чекала прийому за дверима кабінету.

“Ах, я все ще стирчу в коридорі, - долинав до Вадима з холу роздратований жіночий голос. - Ні, жодного пацієнта в нього зараз немає. Я одна. Ні, він не повільний, а, навпаки, страшенно метушливий! У цьому вся справа. Я давно помічала, що метушливі люди, як не дивно, все роблять довше!”

Вадим слухав тираду пацієнтки з обуреним подивом. Він - метушливий?! Він, досвідчений дантист зі стажем, чудовий фахівець із постійною клієнтурою – метушливий?! Дурниця! Чи, може, дівчина частково має рацію?

І Вадим почав старанно розпитувати своїх знайомих. Ті м'ялися, не говорили прямо, однак було очевидно, що вони повною мірою поділяють думку його примхливої пацієнтки. Пригнічений подібним результатом, Вадим поставив за мету довести всім своїм друзям, а головне - собі самому, що він зовсім не метушливий, а, навпаки, стриманий і респектабельний.

Ось і зараз він намагався пити каву без метушні і із задоволенням, і змушував себе перегортати сторінки журналу без звичної знервованої поспішності. Вадим розумів, що надає зауваженню своєї клієнтки надто великого значення, але заспокоїтися не міг: її слова досі обпалювали йому душу та вимагали протиотрути. Мабуть, уперше в житті дантист задумався, якою людиною його вважають оточуючі люди.

Якщо судити об'єктивно, Вадим не мав яскравої індивідуальності або хоча б цікавої зовнішньості. Він ніяк не виділявся на тлі інших: середній зріст, худорлява статура, трохи зворушена сивиною темно-русява шевелюра, невиразне обличчя... Звичайна зовнішність звичайної людини.

Життєві обставини також оригінальністю не відрізнялися. Вадим був доволі успішним сорокарічним зубним лікарем, закоренілим холостяком, що самотньо жив у власній двокімнатній квартирі. З особ жіночої статі поруч із ним постійно знаходилася тільки кішка, та й вона - приблудна. Пухнаста чотирилапа красуня незмінно зустрічала свого господаря з роботи і, здавалося, анітрохи не ображалася на його холодність та невміння виявити ласку. 

“У мене звичайне життя, - раптом з подивом усвідомив Вадим і зробив черговий ковток кави. - Звичайна зовнішність, звичайне життя… отже, я – звичайний? Та ще й метушливий?”

Відкриття було вкрай неприємним, навіть принизливим, і миритися з ним Вадим не хотів.

“Завтра ж вчиню щось незвичайне, - вирішив він. - Ну наприклад…"

Адекватних ідей не спадало на думку. Справді, що таке зробити? Стрибнути з парашутом? Кинути нудну роботу дантиста і перекваліфікуватися на якогось художника-дизайнера? 

“Занадто радикально і безрозсудно, - дійшов висновку Вадим, не помічаючи, що рухи його знову набули певної метушливості. - Нічого, придумаю щось ефектне потім… ”

Він відставив чашку, швидко зібрався і через кілька хвилин вже виходив на вулицю. Вся кавова церемонія не зайняла в нього навіть чверті години.

Вадим вважав, що йде бадьорим впевненим кроком і справляє чудове враження. На щастя, він не почув, як дві молоденькі красуні обмінялися розуміючими поглядами і глузливо шепнули йому вслід: "Який метушливий!"

 

Така Робота!

- Приємного відпочинку! - повторила завчену фразу Ніна, розтягнувши губи в дещо напруженій посмішці, і провела чергового клієнта поглядом. Втім, як тільки відвідувач зник у глибині зали, дівчина відразу перестала посміхатися, і на її обличчі проступили сліди втоми. Що ж, подібний прояв слабкості можна було зрозуміти і пробачити: на вулиці згущувався похмурий осінній вечір, залишивши позаду ще один насичений робочий день... сил вже майже не лишилося.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\11.JPG

Робота Ніни збоку могла здаватися легкою - але тільки здаватися! Насправді роль офіціантки в кав'ярні Coffee Life була набагато складнішою, ніж бачилося людям стороннім, далеким від сфери ресторанного бізнесу, і зобов'язувала за будь-яких обставин залишатися запобіжно ввічливою, постійно посміхатися та випромінювати дружелюбність. Ну і ще, звичайно, доводилося максимально швидко обслуговувати відвідувачів та варити гарну каву… а це просто лише на перший погляд!

Але ось, здається, видалася хвилина затишшя, і Ніна, з полегшенням зітхнувши, стомлено сперлася на стійку бару. Вона була зовсім ще молоденькою дівчиною, тоненькою, мов тростина; її маленьке світлошкіре личко з дрібними невиразними рисами було обрамлено гладким полотном каштанового волосся, а тендітна фігурка ховалася за фірмовим густо-зеленим фартухом.

Погляд її задумливо ковзав по залі, іноді ненадовго зупиняючись на якомусь з безлічі облич. Деякі були добре знайомі: кафе користувалося популярністю, і багато людей ставали постійними завсідниками. Часом Ніна питала себе, чому вони повертаються сюди, що саме тут шукають? Спокій? Комфорт? Короткий перепочинок? Напевно, у кожного своя мета… ясно одне: їй, Ніні, призначена інша роль. Вона не може так само вільно розкинутися в кріслі і чекати, поки подадуть каву... Вони - по різну сторону барикад! А іноді дуже хочеться побути просто клієнткою; розслабитися і подарувати собі півгодини неспішної ароматної млості з чашкою міцної кави і якимось легким серільчиком.

Дівчина придушила зітхання. Мрії, мрії… їм не судилося стати реальністю! Адже навіть у закладі іншої кавової мережі вона, Ніна, пам'ятатиме, що тільки прикидається клієнткою... і знатиме, що лише відіграє, причому непереконливо, роль тимчасової мешканки ледарів.

Щоб відволіктися від сумних думок, гарненька офіціантка знову окинула поглядом приміщення кафе. Які різні обличчя! І за кожним – своя історія. Своя доля… 

Наприклад, та молода жінка з довгим русявим волоссям і сумними очима, що розташувалася за далеким столиком. Вона часто заглядає сюди - замовляє незмінну каву-латте, сидить хвилин сорок, читаючи електронну книгу, потім так само безмовно йде. Що таїться за цими мовчазними візитами? І звідки взявся незримий флер меланхолії? Що це: звичка сумувати, характер? Можливо, нещасливе кохання? Ніхто не відповість!

Або, наприклад, той хлопець із ноутбуком. Приходить майже щодня і сидить аж до вечора. Снідає тут, обідає… за добу випиває не менше 5 чашок кави чи чаю. Мабуть, перетворив Coffee Life на своєрідний "офіс". Вільний птах! Але чому він став таким? Чому вибрав ненадійну свободу замість впевненої буденності? Теж загадка!

Або ця гарна пара... вони заглядають "на вогник" не дуже часто, навіть не кожного тижня, зате, коли з'являються, не скупляться: замовляють багато і залишають щедрі чайові! З першого погляду зрозуміло, що ці молоді люди кохають одне одного: він - зворушливо ніжний, запобіжно дбайливий; вона - чарівна, кокетлива, мила... Ніна заздрила їм і мимоволі гадала, як довго триватиме їхня солодка ідилія.

Три історії. Три таємниці. І Ніна могла б на свій розсуд дописати сюжет, придумати цікаву розв'язку... і подарувати кожному герою щасливу чи нещасну долю. Іноді дівчина цим і займалася, адже інакше день здавався нескінченно нудним та довгим. Вона складала зайняті життєві сценарії і тим самим розважалася, користуючись своєю живою уявою і відчуваючи себе в подібні миті справжнім Ляльководом.

- Мені капуччино, будь ласка, - долинув до Ніни трохи роздратований жіночий голос. Його власниці явно не подобалося, що її досі не помітили. - І швидше!

Ніна здригнулася, неохоче повертаючись у безжальну реальність – у ту реальність, де була не Автором Чужих Доль, не Ляльководом, а простою офіціанткою у популярному кафе. Була незначною загалом фігурою… 

Світ одразу немов померк, втратив частину фарб.

– Вам тут чи з собою? - безбарвно спитала вона. Усміхатися примхливій візитерці бажання не виникло.

Що ж, нехай вона просто офіціантка, нехай... Натомість у її силах придумати цій неприємній особі гідну її егоцентризму історію з нещасливим епілогом. Нічого не вдієш - така робота! 

 

Така Різна Правда

Катя, тендітна кароока шатенка, нахилилася до своєї подруги і обережно торкнула її за плече.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\0002.JPG

- Глянь, Машко, який кадр щойно зайшов у кафе! - хихикнула вона.

Маша, приємно-пухка блондинка років двадцяти, одягнена в рожевий шовковий костюм з перламутровим відблиском, з цікавістю обернулася до дверей кав'ярні.

- Ти маєш рацію, - пробурмотіла вона, і на її густо нафарбованих губах з'явилася усмішка. - Цікавий тип… 

Вони сиділи у кафе Friend’s Time ось уже півгодини, і поява нового персонажа оживила їх, розвіявши нудьгу.

А персонаж справді вражав та звертав на себе увагу! То був молодий хлопець середнього зросту, худорлявий, у мальовничому вбранні яскравих відтінків, рясно присипаному стразами та прикрашеному вишивкою. Злегка завите волосся юнака досягало плечей, причому окремі пасма були пофарбовані в білий або пурпуровий колір. Так, це був, безперечно, ефектний відвідувач! 

– Мабуть, він нетрадиційної орієнтації, – впевнено припустила Катя. Очі її сяяли - вона вперше у житті бачила представника сексуальних меншин у “реальних умовах”.

- Гадаєшь? – засумнівалася подруга. - А на мою думку, він нормальний…

- Хіба нормальний так одягатиметься?! - із запалом засперечилася дівчина.

За іншим столиком не надто молода сімейна пара теж обговорювала цього колоритного відвідувача.

- Сергію, він якийсь дивний, - із сумнівом говорила жінка середніх років, скоса поглядаючи на піжона, який влаштувався за столом і уткнувся у свій айфон останньої моделі.

Сергій, чоловік років п'ятдесяти, стомлено глянув на свою дружину, чия пошарпана часом зовнішність ще зберігала сліди колишньої привабливості.

- Це метросексуал, я вважаю, - вагомо зауважив він. – Мені розповідали про них.

- Метро... хто? - слово звучало принадно і екзотично, і жінка подивилася на візитера кафе з ще більш палкою цікавістю. - А що це означає?

- Метросексуали - це чоловіки, які надають перебільшено великого значення своєї зовнішності, - була ділова відповідь. - Вони в цьому сенсі схожі на вас, жінок: як і ви, метросексуали витрачають багато часу і грошей на вдосконалення своєї зовнішності, стежать за модою... проте вони... мммм... нормальні в сексуальному плані! Адже тебе це цікавить, так? До речі, раніше, у 19 столітті, такі суб'єкти теж зустрічалися. Їх називали денді, франтами або чепурами.

Ця маленька лекція не справила враження на жінку, яка майже одразу занудьгувала і перестала слухати вже на третій фразі.

Незвичайного парубка обговорювали й інші відвідувачі кафе. Його буквально по п'ятах переслідувало перешіптування та супроводжували жадібні погляди. Важко сказати, чи відчував візитер особливу увагу до власної персони - виду він не подавав і спокійно їв свій гамбургер, запиваючи його порцією гарячого американо.

Відкриємо секрет: ефектного відвідувача звали Артемом, і він, звісно, знав, що його розглядають, вивчають, обговорюють. Так завжди бувало! Знав він і про ярлики, що на нього навішують: гей, метросексуал, любитель епатувати публіку, просто дивак, нарешті. Всі ці точки зору мали право на життя… проте жодна з них не відповідала дійсності.

Він не був геєм, певна річ. Артем був цілком нормальним хлопцем із традиційними бажаннями.

Він не був метросексуалом також. Якби його воля, Артем носив би тільки сіре та чорне!

І він не любив епатувати людей. Навпаки, настирлива увага дратувала його і заважала розслабитися.

Насправді Артем був графічним дизайнером та працював у творчій студії, яка цінувала у співробітниках креативність. Посада була гарною, захоплюючою, грошовою, але не без деяких мінусів. І найголовніший з них - необхідність мати імідж такої собі нестандартної людини… людини, яку зовсім не турбує чужа думка… навіть якщо це не відповідає реальності.

“Хай думають, що хочуть, - розсіяно розмірковував хлопець, роблячи ковток кави. – Нехай вважають мене метросексуалом, епатажником, психом. Зрештою, я знаю правду! Та й взагалі – правда, вона різна!”

 

Здійснення Мрії

Аліса увійшла до закладу не без внутрішнього благоговійного трепету. Ще б пак! Врешті-решт, вона ось-ось опиниться не аби де, а в Справжній Паризькій Кав'ярні... і зможе насолодитися знаменитою французькою кавою! Скептик неодмінно помітив би, що французька кава навряд чи матиме якийсь особливий смак… але Аліса вважала інакше. Адже це – Париж!D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\Изображение0003.JPG

“Ну, Париж, і що? - знизав би плечима той самий скептик. - Погана кава скрізь погана, а гарна скрізь гарна!”

“Ви нічого не розумієте! - заперечила б Аліса. - Це ж паризьке кафе та паризька кава!”

Для неї це мало майже магічне значення. Вона була закохана в Париж, їй він здавався зітканим із кохання та романтики; тут кожна звичайність поставала в зовсім іншому світлі. Немов покрите позолотою казки, чудове місто вчило вірити в Мрію.

Як давно вона, Аліса, плекала сподівання зайти одного разу до паризької кав'ярні і замовити капучино... а потім неквапливо пити гарячий напій, задумливо дивлячись у вікно або спостерігаючи за іншими відвідувачами. В уяві ця картина виглядала чарівно-красивою, вишуканою і водночас зворушливою... і тепер Аліса хвилювалася, що реальність розчарує її очікування. Однак поки що все йшло майже ідеально… 

Кав'ярня виявилася невеликою та затишною, оформленою в теплих горіхових тонах. У повітрі лунав легкий приємний аромат, грала ненав'язлива французька мелодія, звідусіль чувся сміх і веселі різномовні репліки… Людей було чимало, проте кілька вільних столиків ще залишалося, і Аліса зайняла найбільш затишний з них, біля самого вікна.

- Сappuccino, please, - попросила Аліса офіціанта, що наблизився до неї.

- One moment, madam! - шанобливо відгукнувся той. - Maybe you want a dessert? We have wonderful cakes*!

Він говорив англійською з характерним французьким акцентом, і співуча м'якість його промови стала ще одним штрихом до полотна, доповнивши образ умиротворюючого відпочинку в паризькій кав'ярні. Саме так має розмовляти французький офіціант! Так, саме так… 

- Leave menu, please, I'll take a look**, - з навмисною недбалістю попросила Аліса.

Офіціант слухняно залишив їй меню у вишуканій шкіряній обкладинці та з поклоном відійшов. А Аліса, обережно перевертаючи товсті, жовтуваті, прикрашені витонченою в'яззю сторінки, раптом відчула, що щаслива - тут і зараз, просто і беззастережно щаслива. І на мить виразно уявила, як виглядає збоку: тендітна білошкіра блондинка з сірими очима та короткими кучерями сидить за затишним столиком біля вікна і розсіяно гортає меню… створена фантазією картина була настільки мальовничою, що у дівчині защеміло серце.

"Я в Парижі! – хотілося кричати їй. - Я п'ю каву у Парижі! Я так давно про це мріяла...”

Так, вона мріяла не відвідати Версаль або забратися на Ейфелеву Башту, а посидіти в паризькій кав'ярні за філіжанкою ароматного напою. Пити каву – і знати, що там, за вікном, сяє вогнями Місто-Казка, Місто-Мрія. І що Лувр, Монмартр, Тріумфальна Арка та інші паризькі дива вже не просто зображення з листівок, а справжнісінька реальність, яку можна побачити і навіть відчути на дотик…  

Кажуть, коли здійснюється мрія, стає сумно... Що ж, Аліса справді трохи сумувала... але це був ніжний і світлий смуток. А значить, мрія себе виправдала і анітрохи не ошукала трепетних очікувань, що їй передували… 

---------

* -  Одну хвилину, мадам! Можливо, ви хочете спробувати десерт? Ми маємо чудові торти!

** -  Залишіть меню, будь ласка, я подивлюся.

 

Новорічне Кафе, або Так Обіцяла Снігуронька

Міла була впевнена, що перший день нового року потрібно проводити за переглядом святкових телепередач та поїданням залишків шкідливих (і таких смачних!) салатів. Зазвичай цей нехитрий план вдавалося втілити в життя, проте вранці 1 січня 2018 дівчина волею долі опинилася на центральній вулиці міста, причому - на самоті. Змерзла і роздратована, вона відчайдушно шукала якесь затишне містечко, щоб зігрітися.D:\произведения\РАССКАЗЫ сборники\Cafe stories\Attachments_helen215@ya.ru_2015-02-19_10-27-08\Изображение0001.JPG

Незважаючи на похмурий настрій, Міла була дуже гарна зараз, зі своїми променистими сіро-зеленими очима і розчервонілим від морозу трикутним обличчям, обрамленим тугими рудими кучерями. З-під краю пухнастої білої шубки виглядав поділ вузької смарагдової сукні, що відкривала для огляду точені ноги красуні. І їх стрункість переконувала чоловіків, що й інші частини цієї тендітної фігурки (зараз прихованої верхнім одягом) варті їхньої уваги… і навіть захоплення.

Погляд Мили зупинився на хитромудро оформленій вивісці “Новорічна Кав'ярня”, що прикрашала високі дубові двері, до яких вели три присипані снігом щаблі. Ганок виглядав справді казковим, майже чарівним… 

- Але хіба тут було кафе? – здивовано пробурмотіла дівчина. - Здається, ні….

Міла могла заприсягтися, що пару днів тому ніякої новорічної кав'ярні тут не було! А сьогодні вранці 1 січня вона раптом з'явилася... Загадка!

Знизавши плечима, дівчина швидко перетнула маленький засніжений дворик і невдовзі вже тягнула на себе важкі двері. Здригнувся дверний дзвіночок, зсередини дихнуло вабливим теплом, таким чарівним і домашнім... Мила посміхнулася і рішуче перетнула поріг. Схоже, тут раді гостям!

Вона опинилася в невеликій, затишній і дивовижній кімнаті, де жарко палав і потріскував камін і пахло ароматною домашньою випічкою. На стінах висіли сніжинки, що виблискували сріблом, у дальньому кутку красувалася ошатна ялинка, а на столах горіли товсті свічки, осяючи зал примарним теплим сяйвом - іншого джерела світла ніби не було.

До Мили кинулася симпатична Снігуронька в коротенькій іскристо-блакитній шубці і гарненькій шапці. Через плече красуні було перекинуто товсту світлу косу.

- Доброго ранку! - заспівала Снігуронька, злегка обійнявши розгублену Мілу. - Сідайте, сідайте! Дуже раді!

Міла слухняно влаштувалася за одним із столів і невпевнено запитала:

- Нове кафе, так? Нещодавно його ще не було.

- Не нове, а новорічне! - поправила Снігуронька. - Сьогодні ж перший день нового року!

- Народу обмаль, - зауважила Міла. - Поки що - тільки я.

- Сюди може потрапити лише той, хто вірить у Новорічне диво, – діловито пояснила Морозова онучка. – Таких людей залишилося мало.

Мила зітхнула. Так, вона, незважаючи на свій не дуже юний вік (як-не-як майже 30!) продовжувала по-дитячому вірити в диво Новорічної Ночі. На жаль, віра ніколи не виправдовувалася. Ну, хіба що зараз виправдалася – у вигляді таємничого кафе з офіціанткою у костюмі Снігуроньки.

- Мені каву з молоком, - попросила Міла, вирішивши не вникати в загадкове походження цього кафе. З'явилося - і добре!

- Каву? - скривилася Снігуронька. - Ні-ні, у жодному разі! Тут кави не подають. Я принесу вам ароматний трав'яний чай та дивовижну випічку.

- Я не їм солодке та борошняне, - слабо запротестувала Міла.

- Спочатку спробуйте, а потім відмовляйтесь! - дзвінко засміялася родичка казкового дідуся.

Міла не мала ні сил, ні бажання продовжувати суперечку. І вона щиро пораділа своїй слабохарактерності, коли Снігуронька поставила перед нею на стіл тацю з різними смаколиками. Дівчина помітила порцеляновий чайничок, який розповсюджував ніжну трав'яну пару, і добре підрум'янену здобу, що виснажувала апетитний аромат.

- Дякую! - палко подякувала Міла гостинну Снігуроньку після чарівної трапези. Чай виявився чудовим, а домашня випічка – неймовірно смачною. - Скільки з мене?

- Ніскільки, - променисто посміхнулася снігова красуня. 

- Це безкоштовно? - з підозрою уточнила Міла.

- Звісно! Адже це Новорічна Кав'ярня! - промовила дівчина з таким впевненим пафосом, наче одна ця фраза все пояснювала.

- Ну… гаразд, - розгублено сказала зовсім спантеличена Міла. - Дякую за цей новорічний подарунок…

- Початок року визначає його продовження, - лукаво підморгнула Снігуронька. – І повірте, ваш рік буде дуже вдалим.

Міла знову подякувала і неохоче покинула гостинний заклад. Смачний і щільний сніданок помітно покращив її настрій, і дівчина пообіцяла собі частіше навідуватись сюди в наступному році. Щоправда, коли вона з'явилася на цій вулиці буквально наступного дня, жодної кав'ярні не знайшла. Таємниче кафе безслідно зникло, ніби його ніколи не існувало… але ж воно було, було! 

Невже чудеса дійсно іноді трапляються? Нехай навіть лише під Новий рік? Тоді, можливо, на неї, Мілу, справді чекає дуже вдалий рік… адже так обіцяла Снігуронька!

Похожие статьи

Сердечна Розмова Із Долею
Рассказ

Чи хотіли б зустрітися зі своєю Долею за чашкою кави? Аманді це вдалося... але їхня розмова вийшла непростою!

Heart-to-heart with Destiny
Рассказ

Would you like to meet your Destiny for a cup of coffee? Amanda, our heroine, succeeded in this... but their conversation wasn't an easy one!

С Судьбой По Душам
Повесть

Хотели бы встретиться со своей Судьбой за чашечкой кофе? Аманде это удалось... но разговор их получился непростым!

Рокировка
Сборник

Приключения Эльвиры продолжаются... что на сей раз подготовила для героини ее бабушка - потомственная ведьма? И сможет ли Эля, ее строптивая внучка, выйти "сухой из воды"?