Збірник "Квартал Легенд"
Російськомовна версія
Англомовна версія
-Я бачу, ти втомився, Артур, - сказав Янус (або просто Ян), зиркнувши на молодого хлопця, що йшов за ним безшумною слухняною тінню (як і мав зразковий учень). - Може, зробимо відпочинок?
Артур радісно закивав. Він полюбляв уроки магії, поважав свого Наставника (навіть обожнював його)... але рідкісні хвилини "відпочинку" в компанії стародавнього чаклуна (хоча зовні той виглядав цілком квітучим і повним сил) були справжньою насолодою.
-Я не втомився, - про всяк випадок зауважив Артур. Він не хотів здатися своєму улюбленому Вчителю слабким та ніяким. - Але... буду радий перепочинку.
Перепочинок мовою Яна означав, що маг пуститься в барвисті спогади та поділиться з учнем якоюсь смачною розповіддю з власного досвіду... довгі століття життя подарували чаклуну чимало історій, які той зібрав у своєрідну колекцію легенд і казок. Артур не знав, що з них правда, а що – лише вигадка... та й не хотів знати.
-Тоді пропоную поєднати приємне з корисним... і запрошую тебе в особливе, скажімо так, містечко, - із загадковим виглядом сказав Янус, сповільнюючи крок і потім зупиняючись.
Артур теж зупинився, здивовано озираючись. Вони знаходилися посеред ринкової площі, навколо них снували спритні торговці зеленню та іншою їстівною всячиною і впевнено крокували покупці, виглядаючи цікаві їм торгові ряди та прискіпливо вивчаючи овочі й фрукти. Учень і його Наставник дивно дисонували з навколишнім оточенням… один – високий статний чаклун з акуратною борідкою кольору волоського горіха та лукавими сірими очима, у довгому темно-фіолетовому плащі. Другий - худорлявий молоденький шатен середнього зросту (навіть низький), теж у плащі, але блякло-сірому, типово учнівському.
-Містечко? - повторив юнак уголос. - Яке… містечко?
Янус схилив голову набік, розмірковуючи над відповіддю.
-Ну... це кілька вулиць… Не має значення. Ти зрозумієш… згодом.
Артур щиро сподівався, що вчитель не помиляється, і він дійсно зрозуміє, про що йдеться. На жаль, наразі йому залишалося лише гадати… до чого хлопець, правду кажучи, вже звик. Янус полюбляв говорити загадками, і учневі доводилося читати між рядками та самому докопуватися до суті. Принаймні, у більшості випадків.
Янус вгадав хід його думок (чаклун як-не-як!).
- Повір, ти зрозумієш, - промовив він і поплескав юнака по плечу. - Зрозумієш незабаром… йдемо.
Він стиснув його руку вище ліктя і зробив ковзний крок уперед… незвичайний крок. Чоловік ніби намагався пройти в інший вимір, намацати проріз у тканині простору. І, мабуть, йому це вдалося: Артур відчув, як повітря нагрівається, ще трохи - і волога, що міститься в ньому, закипить… по шкірі хлопця пройшло тремтіння, світ на мить завібрував, перетворився на сліпучу заграву... потім згас, як мертва зірка.
І ось вони знову стоять посеред торгової площі. Але вже зовсім іншої... яка мало чим нагадувала щойно ними покинуту.
"Подорож в інший вимір успішно здійснено!" - подумки здригнувся Артур. Іноді Янус балував свого учня різніми дивами… які той вважав чимось на кшталт винахідливих трюків: приблизно такими чарівними фокусами вражають публіку обдаровані ілюзіоністи. Однак те, що сталося зараз, було надто потужним для "просто трюку". У гру вочевидь вступила магія.
Як і раніше, вони знаходилися на площі, перетнутій довгими рядами столів, на яких рясніли виставлені на продаж речі (цього разу не лише їстівні)... і між цими столами теж ходили задоволені собою покупці. Загальна картина начебто однакова… вся різниця – у деталях.
По-перше, самі столи: вужчі, відверто старі, на нестійких з вигляду ніжках. Деякі торговці спробували прикрасити своє "робоче місце", накинувши поверх щербатого дерева яскраву, засалену від постійних дотиків липких пальців тканину (явно ніколи не прану), проте особливого успіху не досягли. Втім, мало хто звертав увагу на столи, погляд приковувала різноманітність розкладених товарів. Ось де було роздолля!
Отже, по-друге – товари. У Артура просто очі розбігалися, він крутив головою на всі боки, неспроможний приховати подив і захоплення. Приблизно так у його уяві мав виглядати ринок у східній казці на зразок “Алладіна”. Тут були рідкісні фрукти-овочі (не всі знайомі учневі мага), химерно переливчасті тканини (шовк, атлас, найтонша вовна і щось газове, невагоме!), дивовижних фасонів предмети гардероба (знов згадувалась прекрасна Жасмін та її приятель Аладін), блискучі жіночі дрібнички (біжутерія, мабуть?), і багато, багато іншого.
По-третє, атмосфера ринку. Знову ж таки, щось у східному дусі: яскраві соковиті фарби, суміш пряних ароматів рідкісних спецій, гострий запах цибулі, легкий солодкуватий флер стиглих (і навіть перестиглих) фруктів. І, звичайно, свій внесок у загальний настрій робили веселий різноголосий гомін і завзятий заливистий сміх.
Ну і нарешті, люди: торговці у блискучих шароварах, з чалмою чи панамою поверх голів; продавчині у квітчастих сукнях і шовкових хустках; покупці в небувалих вбраннях (довгі плащі Януса й Артура виглядали надто строго на тлі подібного різностилля). В учня мага склалося враження, що на ринковій площі зібралися люди з різних світів та різних часових паралелей.
- А де ми зараз? Це те саме містечко? - обережно спитав Артур уголос. З Вчителем треба було тримати вухо гостро і ретельно підбирати слова: маг любив прискіпуватися до неточних, на його думку, формулювань.
Янус стрільнув веселим поглядом у бік стурбованого хлопця, який марно намагався надати свому обличчю байдужого виразу. Чаклун явно насолоджувався цим ефектом.
- Так, це те саме містечко, а точніше вулички, про які я вже казав. Назвемо це Кварталом Легенд.
– Легенд? - здивовано повторив хлопець. - Чому легенд?
- Бо тут відбувалося багато історій, які стали свого роду легендами, – таємничим голосом пояснив Янус. - З деякими з них я тебе згодом познайомлю.
– З легендами? – невинним тоном уточнив хлопець. Якби ВІН висловився подібною манерою, неодмінно вислухав би критичне зауваження від мага. Той, напевно, сказав би йому, що легенди - не люди, щоб з ними знайомитися.
Янус з підозрою зиркнув на нього.
- Так, мій друже, з легендами, - твердо повторив він. - Кожна легенда пов'язана з незвичайними людьми… і ось із ними я спробую познайомити тебе. А заодно і з їхніми історіями. Розумієш тепер?
Артур кивнув, хоч трохи покривив душею: до повного розуміння йому було ще далеко. Втім, хлопець не засмучувався й із задоволенням передчував захопливу розповідь, можливо, навіть не одну… Янус умів гіпнозувати голосом і словами, та й сюжети підбирав цікаві, часом чарівні.
- І все-таки... де ми? - зважився запитати Артур. - Ми… в іншому світі?
Звісно, Янус не міг відповісти прямо, звичайні “так” і “ні” були йому не притаманні. Він полюбляв ухильність, змушуючи учня робити самостійні висновки (нерідко далекі від істини). Часом хлопець гадав, чи з усіма чародій розмовляє подібним чином, напускаючи туману і відповідаючи запитанням на запитання.
Ось і зараз маг таємниче усміхнувся і сказав, понизивши голос:
- А сам ти як думаєш?
Артур подумки простогнав. Ну, ось знову! Як він сам думає, е? Чому б просто не відповісти, не змушуючи його ворожити на кавовій гущі, а потім ще й червоніти, що дійшов зовсім неправильного висновку? А червоніти доводилося, бо Янус був майстром висміювати чужі помилки.
Але такими були правила гри. Доводилося миритися з ними… або відмовитися від надії опанувати мистецтво Януса. На компроміси чаклун не йшов, принаймні у питаннях навчання магії.
- Я думаю, що так, - нарешті промовив він вголос, трохи боязко. Раптом знову тицьнув пальцем у небо? - Я думаю, це інший світ. Інший вимір…
Артур нервово переминався з ноги на ногу, з хвилюванням чекаючи на реакцію мага. Якщо він не вгадав, Янус почне іронічно висміювати його ідею. “Ти правда вважаєш, що такий йолоп, як ти, зможе проникнути в інший світ? Ну-ну! Тримай кишеню ширше…” Йолопом Янус його навряд чи назве, проте сенс їдкого коментаря буде саме таким.
Янус (реальний, а не уявний) усміхнувся й потріпав юнака по плечу:
- У певному сенсі ти маєш рацію, - сказав він. - Залежить від твого розуміння, що таке світ, реальність… але загалом твоя концепція цілком непогана. Цілком.
Артур полегшено перевів подих і несміливо посміхнувся. З вуст мага це прозвучало небувалим компліментом. Втім, радів він зарано.
- Я здивований, - продовжив Янус, не дозволивши учневі як слід насолодитися власним тріумфом. - Ти рідко вгадуєш… зазвичай твої припущення нікуди не годяться.
- Мабуть, роблю прогрес, - посмішка Артура стала більш напруженою.
- Не думаю, - засмутив його безжальний Янус. - Швидше, справа в іншому…
- В іншому? - повторив хлопець, про що одразу пошкодував.
- Так! – охоче відповів йому Янус. - Ну, подивися навколо! Яка ще гіпотеза могла спасти тобі на думку? Інших варіантів немає!
- Я зовсім не тупий, - в'яло запротестував Артур, заперечувати більш відкрито він не смів.
- Це ще треба довести, - усміхнувся у відповідь чаклун і додав, помітивши, як витягнулося обличчя юнака: - Гаразд, гаразд! Пам'ятай, що почуття гумору та вміння посміятися над собою – важливі риси справжнього чаклуна.
- Почуття гумору в мене є, - набрався хоробрості хлопчина. - Але прикро чути, що ти тупий… зрештою, навіщо ви вибрали собі такого тупого учня?
Янус засміявся.
- А ось це розумно! - заспокоївшись, весело сказав він уголос. - Так, тупі учні мені ні до чого. Ти правий. Ну, оскільки ми засвоїли, що мозок у тебе, мабуть, є, хоча він не завжди використовується, змусьмо його попрацювати.
- Добре… - невпевнено відповів Артур, не знаючи, як ставитися до сказаного. Що це було, комплімент чи образа? Мабуть, те й інше подночас. Як завжди…
- Отже, ми справді перемістилися в новий простір, незвичний для тебе. Цілком можна назвати його іншим світом або реальністю.
- І що це за світ? - спитав хлопець вже з більшою впевненістю. Зрештою, його гіпотезу не відкинули повністю, не висміяли. Перша перемога, нехай і невелика!
- Скажімо так: сюди можуть проникнути лише люди особливого складу.
Артур гордливо випрямив спину: приємно бути одним з людей особливого складу! Проте невдовзі гордість його пішла на спад. Ні покупці, ні торговці не справляли враження “особливих”... хіба що яскраві вбрання, але й тільки.
Янус вкотре вгадав, про що подумав його учень.
– Що, не вражений? - глузливо поцікавився він.
- Ну… вони не виглядають дуже особливими, - зізнався Артур, зніяковіло знизуючи плечима.
- Яка неймовірна зарозумілість! - засміявся маг. - А в тобі що особливого, наприклад?
– Я ваш учень! Чи ви їх також навчаєте магії?
- Тебе це здивувало б?
– Якщо чесно, то так. Не схоже, щоб їх цікавили уроки магії. Та й забагато людей навколо... ви чаклун, а не шкільний вчитель!
Фантазія мимоволі намалювала шкільний клас, наповнений учнями, і Януса, який пояснював їм черговий урок біля дошки. Картина була досить цікавою, особливо якщо уявити серед учнів настільки строкатих, несхожих один на одного персонажів.
- Ти маєш рацію, вони не мої учні. Але роль мого учня – не єдиний… хм… прохід у цей світ. Для деяких людей він є свого роду магнітом. Деякі проникають сюди, наприклад, уві сні!
- Уві сні? - здивувався хлопець. - Тобто деякі люди… тут не насправді?
- Дивлячись що вважати за "насправді", - як завжди, розпливчасто відповів маг. - Сни іноді теж цілком реальні.
- Це просто робота мозку, - заперечив Артур. - Хіба ні?
- Так, більшість із них, - погодився Янус. - Але що це змінює? Повір, Всесвіт, який створює наш розум, теж заслуговує на увагу і повагу… Відкидати сни як “просто роботу мозку” досить безглуздо.
"Ну ось знову! - засмутився юнак. - Знову мене назвали безглуздим”.
- Я не відкидаю, - сказав він уголос не без образи. - Тільки хочу зрозуміти…
– Маги вміють використовувати сни як цінний ресурс. Мандрують з їхньою допомогою, передбачають майбутнє, черпають сили та енергію… згодом я навчу тебе різним корисним технікам… – чаклун помовчав і, змірявши учня критичним поглядом, скептично додав: – Принаймні спробую навчити.
Проковтнувши черговий завуальований докір (чи натяк на тугодумство?), Артур з цікавістю запитав:
- Отже... деякі з цих людей - маги? Раз вміють мандрувати… е… крізь сни?
- Зовсім необов'язково. Навіть ти напевно хоч раз проникав крізь світ снів в іншу реальність. Просто… не запам'ятав.
"Навіть ти!" - обурився Артур. Не зроби маг цього зауваження, хлопець напевно запротестував би, сказавши, що не міг не запам'ятати астральний політ… проте йому не хотілося почути у відповідь щось їдке, наприклад: “Так, так, тобі напевно не вистачило б мізків здійснити подорож уві сні… всім вистачає, але не тобі”
- А деякі місцеві жителі - зовсім не люди, - несподівано додав Янус, вирвавши учня з його похмурих роздумів про свою "недооціненість".
- Це у якому сенсі? - здивовано спитав він, не без страху оглядаючи площу. - Усі вони виглядають... як люди...
- Виглядати й бути - різні речі, - посміхнувся Янус. - Таку малість ти мав освоїти до цього моменту.
Хлопець почервонів і знизав плечима, сказав різкіше, ніж хотів:
- А я й освоїв! Але здивуватися хіба не можна? Я ж жива людина…
-Жива, так! - весело підтвердив чоловік, очі його блиснули шаленим вогнем. - А ключове слово - ЛЮДИНА. На відміну, скажімо, від нього.
І маг кивнув у бік вельми колоритного пана, торговця різного роду блискучими дрібничками. Яскравий продавець і сам чимось нагадував “блискучу дрібничку”, навіть ялинкову іграшку: ту, що привертає увагу та чіпляє око… і що теж недоречна в похмурій повсякденності. Місце подібних іграшок – на різдвяній ялинці у святкові дні… потім їх варто сховати якомога далі від очей… до наступного року.
- Хто він? - з запалом запитав Артур, з цікавістю оглядаючи неймовірного торговця. Високий, смаглявий, не гладкий, але великий, з широкою білозубою посмішкою, він буквально сочився соками життя як помідор на сонці. Що ж, на помідор він теж був трохи схожий, особливо через надутий кулястий живіт, обтягнутий червоною шовковою сорочкою. У правому вусі небувалого пана виблискувала кругла золота сережка, напівлисий лоб прикривала бірюзова хустка в тон шароварів, що мали такий самий кольор. Не помітити цей екземпляр було неможливо… навіть у різношерстому натовпі, що зібрався на площі, він привертав увагу і притягував погляди… не в останню чергу завдяки гучному заливистому сміху, який розливався над торговими рядами.
-Він? - зі смішком повторив маг і похитав головою, під вусами майнула і розтанула посмішка. – Він належить до особливої касти, яка називає себе Вільним Народом. Ну а я… я називаю подібних йому просто біси.
Артур нервово засміявся:
- Це біс? Я інакше уявляв собі бісів.
- А ти взагалі їх уявляв? – посміхнувся Янус. - Ну от відверто: хоч раз ти розмірковував над тим, хто такі біси і як вони виглядають? Чи можуть виглядати?
Так було завжди. Янус умів провокувати та збивати з пантелику співрозмовника, особливо якщо цим бідолахою виявлявся його юний учень.
Що ж ... маг, звичайно, мав рацію. Він, Артур, ніколи не думав про бісів. І з чого б йому про них думати?
- А "Бісів" Достоєвського ти читав? - продовжив допит із пристрастю Наставник.
- Я не люблю Достоєвського, - чесно зізнався хлопець і поспішив додати, щоб уникнути чергової глузливої шпильки на свою адресу: - Точніше, його книги. І - так, я читав його книги... деякі. Нудно.
Янус у захваті похитав головою:
- Поважаю! І не за те, що ти читав книги Достоєвського (підозрюю, що ти прочитав у кращому разі одну та й ту під наркозом). Поважаю, що ти робиш явні успіхи! Вперше ти зміг так чітко сформулювати свою думку, що я можу насилу знайти, до чого причепитися. Молодець.
Похвала була сумнівною, але Артур вирішив радіти навіть незначній підтримці... маг був дуже скупий на компліменти.
- Біси - це, в моєму розумінні, ледарі, - продовжував Янус. - Вони вважають себе вільними істотами, які роблять, що забажають, і нікому не підкоряються… але користі від них мало. У них немає жодної мети, окрім як розважатися та насолоджуватися собою.
- Я б сказав, нагадують деяких людей, - не втримався Артур від ягідного зауваження. - Я знаю кілька таких… любителів розважатися. І користі від них теж мало.
- Так, але навіть найупертіших ледарів пов'язують обмеження нашого світу, - розвів руками чаклун. - І іноді життя змушує їх відкласти розваги на потім та зайнятися корисною справою. А біси нічим не пов'язані. У них немає тіла… постійного, принаймні. Вони можуть створити свого роду фантомний образ… як цей пан… – Янус знову кивнув на яскравого торговця, який щось з ажіотажем говорив черговому покупцю. - Звичайно, подібний фантом сприймається нашими органами почуттів лише за особливих умов.
- Особливих умов? – з цікавістю повторив хлопець. Хоча Янус і називав їхню прогулянку "перепочинком", урок магії явно тривав. Втім, нічого дивного: чаклун рідко упускав можливість навчити свого протеже чомусь новому, нехай навіть цим новим буде розповідь про природу "вільного народу бісів".
- Саме так, - кивнув Янус. - Звичайно, люди з тонким сприйняттям (до них належать і маги, до речі) можуть і у звичайних умовах побачити створений бісом фантомний образ. Але це, скоріше, виняток із правил.
– А ви можете? Побачити… е… образ біса у звичайних умовах? - перебив його Артур, потай сподіваючись, що Янус не скаже ні “так”, ні ”ні”… вірна ознака, що відповідь негативна (бо відверто брехати чаклун собі не дозволяв). Було б приємно усвідомлювати, що його самовпевнений Наставник також у чомусь недосконалий.
– Я? Звісно. І мені хотілося б вірити, що і ти згодом зможеш загострити своє світосприйняття… - він зітхнув і додав: - Але поки що я в тобі не впевнений, на жаль. Дані в тебе непогані, але наполегливості нуль.
- Що це за особливі умови? - нагадав про колишню тему Артур, мимоволі підбадьорившись. Ну й ну, Янус визнав, що в нього "непогані дані"! Другу частину фрази хлопець просто пропустив повз вуха, врешті-решт він чув від мага і куди сильніші докори. Відсутність наполегливості – дрібниці!
- Ну, хоча б Квартал Легенд! - знизав плечима чоловік. - І інші світи, подібні до нього. Ще, звісно, сни. Крім того, біси можуть тимчасово підселитися в тіло людини, відштовхнути її власну душу убік, якщо висловлюватися образно.
- Прям підселитися? - Артур зіщулився, подивившись на яскравого торговця вже з більшим побоюванням і, мабуть, не без поваги. - І що потім? Людина стає одержимою?
Людина, одержима бісами. Звучало, як назва дешевого фільму жахів із містичним ухилом… Артур нічого не мав проти жахів, але лише за умови, що дія відбувається на екрані, а не в житті.
- Вгадав, така людина стає одержимою, - кивнув Янус. - І біс може навіть почасти керувати її волею. До речі, деякі зі згаданих тобою ледарів - саме одержимі бісами бідолахи.
Картинка вимальовувалась лячною, і її головний герой вже не здавався Артуру смішним і невинним товстуном з епатажною зовнішністю. Адже одна річ - продавати дрібнички в загадковому Кварталі Легенд, і зовсім інша - заволодіти чужим тілом, нехай і тимчасово.
- Бачу, тебе зацікавила моя розповідь, - перервав його роздуми Янус, він усміхався куточками тонких, прихованих вусами губ. - Тепер тобі цей пан вже не здається надто звичайним? Так?
Хлопець почервонів і не без зусиль відвів погляд від торговця.
- Ну… я ж не знав, що це не людина, - знизав він плечима, сподіваючись, що фарба встигла зійти з його зазвичай блідих щік. - Я думав, що він просто торговець.
- Просто торговець… просто охоронець… просто домогосподарка? Ніколи не навішуй ярлики без нагальної потреби. Інакше й тебе одного разу назвуть… “просто студент”.
- Ви мені кажете куди образливіші речі! - ризикнув нагадати Артур.
Янус не без жалю подивився на нього:
- А ти дійсно вважаєш, що бути просто кимось, бути ніким, бути звичайним і ніяким - краще, ніж бути тим, кого критикують? Повір, нікчемних людей не критикують. Їх не помічають. Критикують тих, хто робить помилки… отже, діє.
Артур старанно обміркував слова мага і дійшов висновку, що їх теж, з великою натяжкою, можна вважати своєрідною похвалою.
- Усі ці торговці – біси? - спитав він уголос після недовгої паузи. Настрій його був піднятий, майже тріумфальний. Що не кажи, а сьогодні Янус ясно дав зрозуміти, що вважає свого учня здатним багато на що… по-своєму поважає, мабуть. Щонайменше не думає, ніби його підопічний абсолютно безнадійний.
-Ну що ти! – відповів на його запитання Янус. - Звичайно, не всі торговці – біси. Квартал Легенд сповнений найрізноманітніших героїв… і героїнь.
-Квартал Легенд? – повторив юнак. - Ви вже кілька разів використовували цей вислів… це місце… воно і справді так називається?
-Воно ніяк не називається, - спокійно відгукнувся чоловік. - Точніше, я так його називаю… якщо взагалі називаю. Ти щось маєш проти?
- Ні-ні, просто цікаво, - поспішив сказати хлопець. Він відчував дивне хвилювання, передчуття чогось незвичайного, нового, незвіданого… саме потяг до незвіданого і спонукав його стати учнем Януса. Непогано освоїти мистецтво магії, жити століття, як його наставник, творити дива… але ще краще – переживати яскраві емоції, що дарує причетність до світу чаклунства.
- Ходімо прогуляємося, - запропонував Янус, кивнувши у бік площі. – І я познайомлю тебе деякими цікавими персонажами! Повір… не пошкодуєш.
У цьому Артур анітрохи не сумнівався.
(далі буде; стежте за оновленнями на сайті).
