Та, Що Торгує Травами

Цикл "Квартал Легенд"

Початок історії

Твір російською

Твір англійською 

 

- Ось, наприклад, ця мадам - зовсім не представниця Вільного Народу... якщо говорити простою мовою, вона не демон і не біс, але все одно особа цікава, - заговорив Янус після досить тривалої паузи. Останні кілька хвилин вони з учнем прогулювалися площею Кварталу, придивляючись до різношерстого натовпу навколо них. Артур вивчав обличчя людей (якщо то були люди) з загостреною увагою, тоді як його Наставник вишукував, з ким із місцевих жителів познайомити свого протеже. І вишукував, хоч обрана ним жертва хлопця відверто здивувала.

- Це вона-то цікава особа? - недовірливо повторив Артур, зиркнувши на об'єкт раптового інтересу Януса, яким стала літня торговка зеленню та якимись загадковими травами. - Ця мила старенька жіночка?

Янус засміявся і зупинився неподалік таємничої особи. Його учень теж уповільнив крок.

- Не радив би так казати! – з іронією зауважив Янус. - Ніколи не називай жінку старенькою… навіть якщо їй 90.

- Гаразд, гаразд, - зніяковів Артур, трохи почервонівши. - Що ж такого особливого в цій… ммм… милій леді?

"Мила леді" була жінкою не першої молодості. Рум'яна, приємно-пухка, вона справляла враження дуже сприятливе, і Артур відверто губився в здогадах, не розуміючи, чому з усіх людей, що їх оточували (деякі були дуже колоритні!) Вчитель вибрав цю літню мадам. Вона ну ніяк не тягла на роль відьми з казки! Темно-рожеве плаття в дрібний горошок щільно обіймало її значні тілеса, косинка в тон покривала акуратно покладені сріблясті буклі, а товстий шар вишневої помади лише підкреслював деяку зів'ясть губ. Звичайнісінька дама похилого віку, яка щосили намагається виглядати молодухою. Не дуже успішно, з погляду юного Артура.

- О, у цієї пані дуже темне минуле, - таємничим тоном повідомив Янус. - Ходімо, я вас познайомлю.

Артур без ентузіазму пішов за наставником. Він чекав більшого від загадкових мешканців славнозвісного Кварталу Легенд… початок не вражав.

- Може краще поговоримо з тим типом... ви його назвали бісом? — похмуро спитав хлопець, не без жалю зиркнувши на барвистого червонощокого торговця блискучими дрібничками та невигадливими сувенірами, якого Янус визначив як представника Вільного Народу. - Він... цікавіше буде. 

- Спірне питання, - бадьорим голосом заперечив маг, протискаючись між рядами до жінки з травами. - До того ж з цим містером я особисто не знайомий... а цю даму... мадам Стефанію... я знаю дуже добре! І можу багато про неї розповісти.

Нарешті, вони досягли точки призначення, якою виявився пошарпаний торговий стіл, завалений пучками трав. Навколо тіснилися молоденькі дівчата; вони обмінювалися смішками й щось шепотіли одна одній на вухо.

- Отак квітник, - тихо пробурмотів Артур, мимоволі розправляючи плечі. Не те щоб він жадав зацікавити цих молодих красунь, але подібне оточення нагадувало, що він насамперед хлопець. Щоправда, чарівні покупниці не звернули на нього жодної уваги, проте Януса окинули схвальними поглядами; імпозантний чаклун явно справив на них неабияке враження. 

А сам об'єкт дівочого інтересу тим часом казав:

- Так, товар мадам Стефанії користується особливою популярністю серед жінок... і раніше ажіотажу було ще більше. В інші часи...

- Ще більше? - недовірливо повторив юнак, хитаючи головою. Йому насилу в це вірилося, він і зараз нарахував 10 схвильованих покупниць... куди ж більше для тієї, що торгує всього лише травами?! Хіба що трави чаклунські... або мають наркотичні властивості.

- Ти майже вгадав, - відповів на його думки маг. Невже в ньому прокинулися телепатичні здібності? Втім, Артур підозрював, що в неуважності промовив останню фразу вголос. - Трави не наркотичні, звичайно, але вони у певному сенсі чаклунські..

- Ого! - надихнувся хлопець. - І що з їх допомогою можна наворожити?!

- Давай я познайомлю тебе з мадам Стефанією, і вона сама прорекламує свою продукцію, - запропонував Янус, і вони протиснулися між дівчатами, намагаючись дістатися "ворожки".

- О, Янусе, хлопчику мій! - розквіла усмішкою мадам Стефанія, побачивши Януса. - Яка приємна зустріч!

Артур не втримався від смішка, почувши подібне привітання. На хлопчика його Наставник ну ніяк не був схожий! Проте, поряд з мадам Стефанією він справді виглядав дуже молодим.

Янус з підозрою зиркнув на учня (той моментально стер з губ єхидну посмішку) і знову звернув погляд на жіночку з травами:

- Доброго дня, Стефанія. Невже й справді раді мене бачити?

- А чого ж ні? - наче здивувалася жінка. - Ми з тобою давно знайомі, хлопчику мій!

- Так, саме так, - пробурмотів у відповідь Янус, загадково посміхаючись.

- А ти ще й друга привів... - Стефанія весело підморгнула Артуру; той мимоволі почервонів. - Малече, потрібна допомога у любовних справах? У мене знайдуться ліки для будь-якої... або майже будь-якої... амурної проблеми.

Фарба на щоках Артура стала густішою. Малече? Це звучало ще гірше “мого хлопчика”. Що за неприємна особа!

- У мене немає проблем! - ображено заявив він. Янус дуже виразно хмикнув, і хлопець неохоче уточнив, з невдоволенням зиркнувши на Наставника: - Принаймні, амурних проблем... Приворотного зілля я не потребую!

- Ну, приворотне зілля це дрібниці порівняно з тим, що я пропоную, - видала смішок торговка. - Як щодо настою, який допоможе вам… ммм… контролювати себе у спальні?

- Контролювати? - незрозуміло повторив хлопець.

- Недосвідчені юнаки бувають надто палкими в ліжку... і ця зайва палкість призводить до, так би мовити, швидкості процесу, - з удавано серйозним обличчям пояснила йому дама. - І їхні партнерки… хм… не надто задоволені за підсумком. Пару ковтків мого напою – і жодних проблем!

Янус виразно пирхнув, стримуючи сміх, чим остаточно розлютив Артура. Хлопець став червоного кольору, не знаючи, в який бік йому дивитися. І відчайдушно сподівався, що чарівні покупниці не чують єхидних висловлювань продавчині загадкових трав.

- У мене немає ніяких проблем! - сердито підкреслив він, його щоки палали. - Зрозуміло?

- Цілком зрозуміло! – засміялася мадам Стефанія. Її очі сяяли лукавим блиском. - Але ви завжди можете повернутись… якщо що!

Злий як чорт, Артур відійшов убік. Він палахкотів від люті, не в останню чергу - через Януса, який напевно знав, що за фрукт ця дама. Невже Наставник шукає нові способи принижувати свого учня? Старі вже не діють?

- Пам'ятаєш, що я говорив про почуття гумору? - пролунав голос Януса. Виявилося, що чоловік пішов за своїм протеже. - Не будь таким серйозним… інакше в магії не досягти успіху!

Артур скривджено зиркнув на нього. Янус глузливо посміхався, вивчаючи розчервоніле обличчя учня.

- Я просто не люблю… подібні натяки! – відрізав юнак. - Ну… які робила ця ваша Стефанія!

- По-перше, вона зовсім не моя, - поправив його чаклун. - А по-друге, в чому проблема? Зрештою, її товар вельми добрий! Іноді навіть занадто… 

- А яка користь від покупок у цьому Кварталі Легенд? - вже більш миролюбно спитав хлопець. Цікавість, що пробудилася в ньому, частково вгамувала образу. - Ну, купив би я якісь трави... як їх пронести в реальний світ?

- Дуже добре запитання, - пожвавішав Янус. Вони стояли за кілька метрів від торгового столу Стефанії, хоча Артур вибрав би більш затишне місце для бесіди, якомога далі від продавчині з її єхидними натяками... проте маг не поспішав йти, мабуть, розмова з мадам травницею не була завершена. - Із задоволенням відповім. Отже, насамперед для когось світ Кварталу Легенд – звичайнісінька реальність. Є й такі персонажі... і згодом я тебе з ними познайомлю. Але навіть якщо ти відвідав реальність Легенд, скажімо, уві сні… це нічого не змінює.

- Тобто я прокинусь і побачу поруч на столику зв'язку трав? Або щось інше з покупок? - скептично запитав Артур, хитаючи головою. - Якось надто казково навіть для магії.

- Ти маєш рацію, - погодився Янус легким голосом. - Адже магія не має жодного відношення до казок! Тому, звичайно, ти не знайдеш нічого з покупок на столику, коли прокинешся. Твоє придбання з'явиться само собою протягом кількох днів. Навіть якщо деталі сну забулися, що часто буває.

- Само собою? - повторив Артур, морщачи лоба. - Це як?

- Ну вияви фантазію! - з досадою сказав Янус. - Хіба не було у твоєму житті якихось несподіваних знахідок? Чи подарунків?

- Бувало... я думаю... - невпевнено погодився юнак, посилено напружуючи пам'ять. Втім, безрезультатно… на думку не спадало жодних спогадів про несподівані знахідки чи подарунки. Проте сперечатися з Янусом – собі дорожче!

Янус, як завжди, здогадався про таємні думки свого учня. Змірявши його розчарованим поглядом, Наставник пригнічено похитав головою і не без докору промовив:

- Гаразд, вважатимемо, що ти виняток із правил і ні з чим незвичайним ніколи не стикався. Але інші люди більш щасливі щодо цього. Чудеса не оминають їх стороною.

Артур підтиснув губи, насилу стримуючи їдке зауваження. А втім, навіщо стримуватись? Хіба Янус заслужив на його делікатність? Зовсім ні!

- Ви багато разів казали мені, що диво - це просто подія, яку звичайна людина не здатна пояснити з точки зору доступної їй логіки, — нагадав він.  

– І я не відмовляюся від своїх слів! - знизав плечима чаклун. - І така ось несподівана знахідка чи незвичайний подарунок можуть здаватися дивом, чи щасливою випадковістю, але по суті – це товар, за який людина вже заплатила якійсь мадам Стефанії у Кварталі Легенд… чи іншому аналогічному місці, адже цей Квартал – не єдиний простір подібного роду.

- Ух ти! - не стримав захоплений вигук хлопчина, очі його спалахнули вогнем цікавості. – Не єдине? А ви покажете мені інші такі самі?

- Ти поки і тут не озирнувся як слід, рано думати про інші місця. Усьому свій час, як то кажуть!

- Ну добре, показуйте, - неохоче підкорився своїй долі Артур. - Зі Стефанією ви мене вже познайомили… що ще цікаве тут є? - голос його пролунав абсолютно без ентузіазму, бо продавчиня враження на нього не справила... точніше, справила, проте дуже негативне. 

- Не поспішай! - по губах Януса ковзнула посмішка. - Я ж не розповів тобі, чим приваблює мене ця дама... Стефанія... і що робить її особливою.

- Хіба в ній є щось особливе? - хмикнув юнак. Він глянув на торговку, яка взялася за чергову жертву, намагаючись впхнути їй свій “диво-продукт”. - На вигляд вона... звичайна.

"Тільки неввічлива!" - подумки й не без образи додав він.

- Зараз вона справді може здаватися звичайною, - погодився з ним чаклун. - Але я знав її іншою… і дуже небезпечною.

- Небезпечна? - пирхнув Артур, хитаючи головою. Мадам Стефанія здавалася йому неприємною персоною, але зовсім невинною... а якщо й небезпечною, то лише для гордості покупців. - Якось не схоже.

– А ти послухай! - посміхнувся чаклун. - Давно це було, дуже давно. Років десь 30-40 тому…

- Тобто коли мадам Стефанія була молода і вродлива? - пожвавішав юнак, сподіваючись, що наставник повідає пікантну амурну історію між ним і травницею. А чому б і ні? Пару десятиліть тому Стефанія, напевно, була юною і гарною зовні… здатною закохати у себе навіть такого, як Янус.

- О, ні, - розчарував його маг. - Мадам уже тоді була не надто молода. Що стосується другого пункту… ти маєш рацію, вона була цілком миловидна. Цілком.

- А скільки їй було 40 років тому? - поцікавився хлопець, морщачи лоба і намагаючись визначити вік травниці. На вигляд їй можна було дати близько 60… чи 65? - Мені здається, років 20, 25? – обережно припустив він.

І помилився.

- Не знаю, скільки їй було тоді та скільки їй зараз. Але повір - вона набагато, набагато старша, ніж виглядає. Стефанія навчилася продовжувати свій вік… подібно до мене. Щоправда, вона використовує дещо інші засоби.

- Ваші методи працюють набагато краще, - ризикнув зауважити Артур. - Ви… виглядаєте молодшим, ніж вона.

Янус кинув на нього дивний погляд.

- Часом ти робиш доречні зауваження… потрапляєш у крапку, сам того не підозрюючи. Розкажу про все послідовно... а ти слухай і по можливості не перебивай.

* * *

Як я вже сказав, це було давно, багато води вибігло з того часу. У ті роки я ще погано вивчив Квартал Легенд, тому мені все здавалося цікавим, все привертало увагу.

Я прогулювався вулицями, заглядав у місцеві крамниці й нарешті заблукав на галасливу торгову площу. Мої очі розбігалися, майже як твої, коли ти побачив тутешнє багатство. Я був неабияк вражений і навіть купив деякі дрібниці... а потім помітив її. Стефанію.

Вірніше, спочатку я звернув увагу на зграйку дівчат, що кружляли навколо її столу. Їх було не менше десятка, всі справжні гарнюні. Я підійшов ближче, цікавлячись, що саме їх так привабило. Я був упевнений, що побачу біжутерію чи, можливо, шовкові хустки… що ще подобається жінкам? Але нічого подібного! Замість жіночих дрібничок я знайшов завалений травами прилавок. Вони дарували дурманливий, трохи знайомий аромат… який чомусь мене стривожив. Я намагався згадати, звідки знаю його, які асоціації викликає у мене цей запах, але безрезультатно.

– Вас щось зацікавило? - почув я вкрадливий голос.

Я підняв голову і побачив прямо перед собою Стефанію; перехилившись через прилавок, вона сміливо посміхалася мені в обличчя.

- Поки що не знаю, - відповів я на її запитання. - Просто дивлюсь…

Ані трохи не збентежена моєю невпевненістю, Стефанія продовжувала привабливо посміхатися. Маю сказати, у ті часи вона виглядала набагато краще та молодше. Не 25 і навіть не 30, але 35-40 років можна було сміливо дати. Молодява, трохи пухка, приємна особа. На жаль, я не знав ціну її… ммм… “чарівності”!

- Цікавить щось для чоловічої сили? - підморгнула мені вона. Так, не посміхайся, це в її дусі - ставити провокаційні запитання. Вона насолоджується нашою реакцією… якщо така буде. Я продавчиню в цьому сенсі не порадував, мене не чіпають дрібні уколи. Я лише знизав плечима і спокійно відповів, що стимуляторів поки не потребую.

- Я купив би різних трав... - продовжив я задумливим голосом. Щось мене хвилювало, і я хотів зрозуміти, що саме й знайти джерело проблеми.

Я вирішив провести особисте дослідження (чи розслідування?) і протестувати продукцію таємничої травниці… звичайно, я не планував пити всі ці відвари, було б дуже необачно з мого боку так ризикувати. На щастя, маг може проаналізувати дію певної речовини, не пробуючи її на смак. Прибери єхидну усмішку, Артуре, я чудово знаю, що необов'язково бути магом, щоб провести подібний аналіз, вчені з ним справляються анітрохи не гірше. Але ж і вчені - маги свого роду, хіба ні? Втім, тема варта окремого обговорення, в інший час, не тепер.

Я попросив Стефанію дати мені кожного виду трав потроху. Мій запит її здивував і наче насторожив... що, своєю чергою, насторожило мене. Дивна реакція, подумав я. Отже, справа нечиста.

І я мав рацію, звичайно. Проте розповім про все послідовно.

– Навіщо вам стільки? - з натягнутою усмішкою спитала Стефанія. - Деякі трави... вони не для чоловіків.

- У мене багато знайомих жінок, - не без іронії запевнив я торговку. - Ви проти? Ви маєте якісь особливі умови продажу?

- Ну чому ж, - озвалася вона і знизала плечима з напускною байдужістю. - Жодних особливих умов у мене немає! Головне, платіть… решта – ваша справа.

- Заплачу, не переживайте. Гроші є, - посміхнувся я у відповідь. Для мага гроші справді не проблема. І не хмикай, мій хлопчику! Якщо ти не вмієш керувати грошовим потоком, це означає лише одне: тобі до статусу мага ще дуже далеко. Нічого страшного, надолужаємо з часом, а поки що повернуся до своєї розповіді.

Так ось, мадам торговка продала мені все, що я просив, хоча з деякими травами вона розлучалася ніби неохоче: не слідкуй я за кожним її рухом, точно приховала б пару-трійку пучків. Звісно, в неї не було шансів на успіх! Не люблю, коли мене намагаються обдурити, а вона явно намагалася… що лише посилювало мої підозри. А тому я був дуже пильним.

Щоб розібратися в тому, що відбувається, я вирішив переселитися у Квартал Легенд на деякий термін і залишатися тут, поки проводжу своє, умовно кажучи, розслідування. Чому, ти хочеш знати? Що ж, дуже просто: час тут протікає з іншою швидкістю, і я боявся відлучатися у зовнішній світ навіть ненадовго… а що як не застану пані торговку після повернення? Ризикувати було не варто.

Отже, що я з'ясував? Спочатку – не надто багато, зізнаюся чесно. Але деякі висновки зробив.

Насамперед я визначив, що куплені мною трави – не наркотик, принаймні у прямому розумінні слова. На вигляд це дійсно були інгредієнти для цілющих відварів, які п'ють у разі різного роду проблем зі здоров'ям: від безсоння та стресу до мігрені та чоловічого безсилля (так, так, і не червоній, цілком нормально після певного віку відчувати... хм… труднощі в статевій сфері). Були засоби більш косметичного характеру: скажімо, напої для покращення обміну речовин чи проти набряклості… для схуднення. І все-таки деякі трави викликали в мене сумнів. Судячи з всього, вони надавали якийсь таємничий опосередкований вплив, але його джерело я відразу визначити не зміг.

Тоді я перейшов до другого етапу розслідування, а саме допиту свідків (якщо використовувати детективну термінологію). Я знову з'явився на торговій площі та відшукав Стефанію... на щастя, вона нікуди не поділася. Як і минулого разу, її стіл був завалений пучками трав, а навколо тіснилися гарненькі дівчата.

– О, це ви! - без жодного ентузіазму привітала мене торговка. - Невже минулого разу не все купили? - У голосі Стефанії пролунало невдоволення, яке вона постаралася приховати. Однак я завжди легко читав чужий настрій і тому розумів, що жінка вкрай стривожена моєю повторною появою... а турбувати її не входило до моїх планів.

Тому я зобразив лукаву посмішку і, понизивши голос, сказав:

- Цього разу я прийшов не за травами... за чимось іншим, не менш цінним, - і я навіть підморгнув їй, що мені, як ти знаєш, не надто властиво. Я не шанувальник панібратства.

Стефанія начебто заспокоїлася, хоч і не повністю.

- За чим же настільки цінним ви завітали? Я торгую лише травами!

- Але ці трави купують не лише чоловіки! - пояснив я і багатозначно зиркнув на чарівних покупниць, які жарко перешіптувалися і з цікавістю поглядали у мій бік... мабуть, я їх приваблював не менше продукції мадам Стефанії.

Продавчиня одразу розслабилася та засяяла посмішкою. Мій натяк був більш ніж прозорий, мої мотиви, здавалося б, лежали на поверхні… чоловік зрілого віку зі слабкістю до миловидних юних створінь… що може бути природнішим і зрозумілішим для середнього розуму? Втім, я трохи поспішив із висновками, Стефанія була далеко не середнього розуму. Але мені повірила.

- Звичайно, звичайно, - проворкувала вона, трохи посміюючись. - Ці дівчатка дуже милі, правда?

- О так! - бадьоро погодився я і попрямував до зграйки веселих покупниць.

Жертву я обрав одразу: нею стала найбільш скута з дівчат; вона стояла трохи віддалік від інших чарівниць, що трималися тісною групкою.

- Доброго ранку, - тихо привітався я з красунею. Поблизу вона була ще миловидніша: нижча за мене на зріст, мініатюрна, великоока, з пишним волоссям кольору гречаного меду… загалом, саме мій смак.

Чому ти дивишся на мене з таким подивом? Думаєш, мене не хвилює жіноча краса? Хвилює… хоча, звичайно, я не дозволяю гормонам керувати собою… втім, не про це зараз йдеться.

Отже, дівчина була дуже мила, але мене насторожила її блідість. Бідолашна здавалася втомленою, навіть виснаженою... досить дивно, враховуючи ранній час і юний вік.

Знову ця багатозначна посмішка на твоїх губах! Даремно посміхаєшся. Я живу давно, дуже давно, але старий тільки роками… і повір мені, чудово пам'ятаю, що таке ніч, повна пристрасті та вогню… ніч, після якої ти прокидаєшся зовсім не відпочивши… стомлений солодким безсонням кохання.

Що ж, подібний варіант був можливий, і я його враховував… хоч і сумнівався, що справа у темпераментному коханці… чуття підказувало, що тіні під очима красуні викликані чимось іншим.

- Доброго ранку, - відповіла дівчина після паузи. Її голос, як я й очікував, звучав дуже несміливо, вона взагалі справляла враження сором'язливою і невпевненою в собі. Дивилася злякано, трохи насторожено. Начебто побоювалася мене й того, що я можу їй сказати.

- Мене звуть Янус, - приязно посміхнувся я, сподіваючись проникнути крізь її зніяковілість і боязкість. Понизивши голос, зі значенням додав: – Для близьких людей – просто Ян… – я говорив вкрадливо, наче натякаючи, що й вона має шанси стати однією з “близьких людей”.

Зазвичай подібний тон (я сказав би, особливий) діє на боязкі душі безвідмовно. Заспокоїв він і цю сором'язливу красуню: дівчина розслабилася, посміхнулася мені у відповідь і перестала здаватися настільки скутою.

- Приємно познайомитись, Янусе… я Лейла.

- Лейло, - посмакував я. - Ммм… чудове ім'я!

Вона розквітла, зачарована моїм нехитрим компліментом. Втім, справа не в самому компліменті, а в тому, як ти його вимовляєш... і чи віриш ти в те, що говориш. Я вірив.

- Мені воно теж подобається, - сором'язливо зізналася Лейла, порозовівши. - Гарне, правда?

- Абсолютна правда, - впевнено підтвердив я. Обережно взявши дівчину під лікоть, я потяг її за собою вбік від усіх інших… головним чином я прагнув відвести красуню якомога далі від Стефані і допитати її тет-а-тет, без сторонніх вух.

- Що робить така чарівна дівчина біля прилавка з травами? - проворкував я, продовжуючи притримувати її за лікоть... зовсім злегка, ненав'язливо, нібито не помічаючи, що мої пальці стають все більш наполегливими. Найкращий спосіб приборкати пильність гарненької особи – це приголубити її… у прямому та переносному сенсах. - Вам більше підійде магазинчик, що торгує шовками та парфумом.

- Ви думаєте? - ще більше порозовіла вона. Рум'янець їй дуже йшов, мушу визнати…

- Звичайно! - підтвердив я і для більшої переконливості підкріпив свої слова впевненим кивком. - Навіщо такій красуні травки-муравки? Чар-зілля варити? - І я підморгнув, підкреслюючи, що лише жартую… хоча насправді мені було не до сміху. Раптом мова справді йшла про якесь любовне варево?

Лейла невпевнено глянула на мене; здавалося, вона сумнівається, чи можна мені довірити свій секрет. Я вирішив не квапити події й поки що не наполягати. З цими скромницями та тихонями треба діяти обережно, крок за кроком. Одна недбало кинута фраза - і все, подібна дівчина знову заповзе у свою раковину, не виманиш назад.

- Що ж, не має значення! - з награною бадьорістю сказав я і ще ширше посміхнувся. - Знаєте, я голодний, як вовк... не встиг поснідати. Приєднайтесь?

- Ну... не знаю... - завагалася вона. - Може бути…

- Чудово, - порахувавши її вагання згодою, заявив я і потягнув дівчину за собою. - Тут недалеко є корчма, дуже непогано готують!

Чого хмуриш лоба? Думаєш, у Кварталі Легенд не можна перекусити? Помиляєшся… це особливий простір, все на межі реальності та уяви… але ж і в уяві можливо поласувати чимось смачненьким, потрібно лише увімкнути фантазію… різниця в тому, що тут фантазія відчутна на дотик.

Отже, невдовзі ми вже сиділи в місцевому шинку в очікуванні, поки нас обслужать. За моєю порадою красуня замовила вівсяні оладки з гречаним медом і кавою з корицею. "Відмінний варіант для прохолодного ранку!" – пояснив я супутниці, і та охоче погодилася зі мною.

Нам принесли величезну миску, доверху наповнену оладками (гарячими, просоченими олією, з запалу-жару), дві миски з медом і кавник з ароматним напоєм, щедро приправленим корицею. Тільки згадаю - і в шлунку бурчить, хоча я начебто і не голодний... судячи з твоїх очей, і в тебе апетит прокинувся від моєї розповіді, е? Нічого, скоро поїмо… потерпи трохи.

Я дав красуні підкріпитися, після чого продовжив обережні розпитування.

- І все ж, відкрий секрет: що така мила дівчина робить біля прилавка із травами? - я навмисне говорив веселим тоном, посилено налягаючи на збиті вершки з цукром, які замовив у ролі десерту. Увечері я б запропонував випити вина, воно найкраще розв'язує язика, але сніданок погано сумісний з алкоголем.

Лейла зітхнула і зачерпнула ложечкою солодку масу. Перш ніж помістити ніжні ласощі в рот, уважно їх роздивилась, наче сподівалася вгадати смак.

- Ну… ось через це теж, - сумно пояснила вона після паузи, знизуючи плечима, і знову потяглася до вази зі збитими вершками.

Я рідко виявляюсь тугодумом, але цього разу не міг зрозуміти, на що натякає моя чарівна скромниця.

- Через це? - повторив я, здивовано морщачи лоба. - Через вершки?

Припущення здалося мені абсурдним, і озвучив я його з певним сумнівом. На мій подив, Лейла енергійно кивнула, підтверджуючи мій безглуздий здогад.

- Так, у тому числі! Через вершки… цукерки… тортики.

У мене голова йшла кругом. Жінки - істоти загадкові, це безперечно… але не настільки ж! 

- А який зв'язок всього, що ви перерахували, та торговки травами?

- Дуже просто! - дівчина помітно пожвавішала після щільного сніданку, та й вершками ласувала тепер куди сміливіше, без огляду на зайві калорії. Не дивуйся, мій хлопчику, у Кварталі Легенд дами теж переймаються через свою вагу… у чому я вкотре переконався у процесі розмови з вродливою співтрапезницею, яка пояснила мені: - Я хочу бути стрункою і при цьому їсти, що завгодно! Ось ці вершки, наприклад. Набридло сидіти на дієті. А травниця... вона допомагає. У неї є… хм… засоби.

Я нарешті почав розуміти, на що натякає Лейла. У моїх думках поступово вимальовувалася більш-менш ясна картина з окремими білими плямами.

- Тобто Стефанія продає вам трави, які допомагають схуднути? – уточнив я легким тоном.

Лейла активно закивала, не піднімаючи очей від тарілки із залишками десерту, який вона з апетитом доїдала.

- Так, але не лише. Можна варити різні відвари… скажімо, щоб підвищити обмін речовин. Або щоб не засвоювалося те, що ти з'їв, - вона нарешті підняла голову і зніяковіло посміхнулася мені. - Мабуть, для чоловіка звучить безглуздо, так?

- Зовсім ні, - поспішив заперечити я, причому був цілком щирий. - Звичайно, особисто мене не хвилюють відвари такого роду… але я розумію їхню привабливість для прекрасних дам.

Лейла посміхнулася, радіючи, що може вважатися однією з "прекрасних дам"... подібні їй завжди сумніваються у своїй привабливості та не довіряють ні дзеркалу, ні компліментам.

- У Стефанії багато корисного! - радісно сказала вона. - І не лише для жінок!

- Чув, - усміхнувся я, пригадуючи, як торговка намагалася всунути мені відвари для потенції. - Але поки що не зацікавлений... - я помовчав, обмірковуючи наступне запитання, потім обережно поцікавився: - І всі ці дівчата… ви купуєте трави, щоб варити зілля для... як би це назвати? Для гарної постаті? Стрункості?

- В основному так, - знизала плечима Лейла. Десерт вона вже доїла і тепер сиділа у розслабленій позі, відкинувшись на спинку стільця. – Тому так багато покупниць.

"Гарненьких і молоденьких" - подумки уточнив я і уважніше придивився до дівчини навпроти. Тепер я починав розуміти суть того, що відбувається… на власному досвіді з випадками такого роду я ще не стикався, але чув про подібне… та й читав щось схоже, поки вивчав основи магічного мистецтва.

Вампіризм. Так, так, не дивуйся, це був яскравий приклад вампіризму… його варіації.

- А... ці відвари і справді діють? - недбало спитав я. – Їх складно готувати?

- Ні, готувати легко, - одразу відповіла Лейла. Дивно, як змінює людину смачний перекус і приємна бесіда… напруженість одразу йде, на поверхню виступають справжні риси характеру. І образ у моєї милої співрозмовниці вимальовувався дуже непоганий… – І так, вони діють! Можна їсти, що хочеш, і залишатися стрункою. Можна скинути пару кілограмів без зусиль.

- Дійсно, простіше випити щось, ніж стрибати на скакалці або голодувати, - не стримався я.

На щастя, дівчина не вловила іронії в моєму голосі і відреагувала спокійно:

- Так, це справді простіше. І не дуже дорого! Мадам Стефанія небагато просить за свої трави.

Я схилив голову набік, вивчаючи Лейлу. Тіні під очима, а самі очі, точніше, їхні білки, у червоних прожилках… шкіра сірувато-бліда, нездорового відтінку… губи потріскані… та й загальний вигляд виснажений.

Розумієш, у чому проблема? Вже здогадався? Ні? Ех, Артуре, і чому я тебе вчу! Настав час проявити кмітливість! Маг має працювати з такими випадками.

Добре, тоді продовжую розповідь… ні-ні, ніяких подробиць. Думай своєю головою.

- А як твоє самопочуття? - я мимоволі перейшов на більш дружній, навіть фамільярний стиль спілкування… Лейла цього начебто не помітила – принаймні прийняла як належне.

- Самопочуття? - повторила вона з подивом. - Ну... не знаю... а що? Я маю поганий вигляд?

"Виглядаєш хворою" - мав би відповісти я. Однак щирість у подібних питаннях не найкращий порадник, особливо коли розмовляєш із жінкою. Тому я вибрав ухильну напівправду:

- Справа не в цьому. Просто цікаво дізнатися, як ці трави впливають на здоров'я... раптом вони небезпечні?

- До них треба звикнути, - неохоче зізналася Лейла, знизуючи плечима. - Спочатку я почувала себе трохи розбитою... а потім адаптувалася.

"Так... пристосувалася існувати в стані млявої сонливості," - з сумом подумав я, переконаний, що розгадав секрет Стефанії. Ось у чому справа, виявляється! Ну, що, зміркував нарешті, що я маю на увазі? Адже я дав усі підказки: вампіризм, поганий стан покупниць, зайва моложавість травниці… розумієш? Гаразд, гаразд… слухай далі.

Я вже з'ясував усе, що хотів знати, тому перевів розмову з Лейлою на приємніші теми, ніяк не пов'язані з травницею та її підозрілою продукцією. Ми поспілкувалися ще кілька годин і розлучилися, цілком задоволені проведеним разом часом… навіть пообіцяли продовжити наше знайомство, хоча насправді це не входило в мої плани.

Того вечора я присвятив повторному вивченню трав, придбаних напередодні у Стефанії. Цього разу я знав, що шукаю, а тому легко досягнув результату.

- Ось воно! - тріумфально прошепотів я, із задоволенням вивчаючи колбу з щойно звареним відваром з правильної комбінації трав… поруч лежав пошарпаний томик із чарами, з яким я в ті дні не розлучався (тепер, з досвідом, я знаю, як мало користі від завчених заклинань - істинний маг діє тонше). Книга була розкрита на сторінці, яка описувала старовинний чаклунський ритуал... небезпечний ритуал. І я був певен, що саме на нього впав вибір Стефанії… розумієш, яких цілей вона прагнула досягти? Все ще ні? Артур, Артуре, час уже включити голову... і уяву.

Гаразд… продовжую.

Я досить швидко склав план дій. Стефанію слід було знешкодити… і зробити це спритно, не дай Боже злякати… вона вислизне і продовжить свій, скажімо так, бізнес в іншому місці. Шукай її потім!

Я практично не спав тієї ночі, обмірковуючи кожну деталь і намагаючись врахувати найменшу дрібницю... сплітаючи особливу магічну формулу. Я впорався до ранку і впевнено подався на ринкову площу. Трохи хвилювався, бо права на помилку в мене не було.

Початок здався мені перспективним: Стефанія була на місці й справляла враження веселої, що мене цілком влаштовувало. Якби торговка була в поганому настрої або роздратована, довелося б переносити свої плани на інший день… чого я зовсім не хотів. Мені не терпілося якнайшвидше з усім покінчити та зайнятися приємнішими справами.

Сьогодні травниця зустріла мене привітніше, ніж напередодні. Лукаво посміхнулася і з прихованою іронією запитала, стрільнувши поглядом на зграйку незмінних покупниць, що тіснилися навколо її прилавка:

- Ви знову на полюванні, пане…

- Янусе, - підказав я, посміхаючись куточками губ. - І можна сказати, так... На полюванні... свого роду.

Але якщо Стефанія мала на увазі полювання на жінок, то я думав про полювання на відьом. Точніше, відьму... з якою я й розмовляв.

- Успіху, - посміхнулася “відьма”, відвертаючись від мене до покупниць і явно втрачаючи до мене інтерес… чого я ніяк не міг дозволити.

Час переходити до справи!

- Чим ви зайняті сьогодні ввечері? - прямо запитав я, вирішивши не ходити навкруги.

Чому ти дивишся на мене з таким подивом та єхидством? Повір, у ті дні мадам торговка виглядала зовсім непогано… і молодо! Нехай і дорогою ціною, як я розумів.

Крім того, мій інтерес був не зовсім амурного штибу… хоча Стефанії про це не варто було знати.

- Чим… я зайнята ввечері? - повторила травниця, дивлячись на мене з не меншим подивом, ніж ти... правда, без іронії. - В якому сенсі?

- У самому прямому, - знизав я плечима. - Я хочу провести вечір у приємній компанії… і мені здається, ви цілком можете нею стати… якщо у вас немає цікавіших планів, звичайно.

Погляд Стефанії сочився підозрою. Що ж, не можу її звинувачувати! Вона була людина розумна, та й інтуїцію мала непогану. Відьомське чуття підказувало їй, що справа нечиста, а своєму чуттю відьми звикли довіряти. Тому моїм першочерговим завданням було приспати пильність травниці та пробудити в ній природне бажання подобатися та зачаровувати.

- Планів на вечір у мене немає, - нарешті сказала Стефанія, хмурячи брови. - Ось тільки… чому я?

- А чому ні? - запитанням відповів я.

- Тому що є вони, - понизивши голос, невдоволено пояснила вона і кивнула у бік покупців. - Вчора ви були захоплені ними... не мною.

- Так то вчора! – легким тоном озвався я. - Вони мили... але не для чогось серйозного. Ви розумієте про що я?

Стефанія все ще сумнівалася у моїй щирості… але готова була поступитися. Їй дуже хотілося повірити, що вона краща за всіх цих молоденьких красунь... повірити, що її зріла чарівність здатна позмагатися з їхньою юною красою. І, між інами, справді могла… до певної міри. По суті, я анітрохи їй не брехав… лише перебільшував.

- Зрештою, що ви втрачаєте? – наполягав я, розвиваючи свій успіх. - Я пропоную просто випити кави... або повечеряти. Ви все одно плануєте повечеряти, правда? А зі мною веселіше. Ну ж, погоджуйтесь!

І вона нарешті здалася - погодилася. Поступилася ніби неохоче, але виглядала дуже задоволеною.

Я відразу ж пішов, не залишаючи їй шансу передумати й відмовитися. Та й ніколи мені було продовжувати світську бесіду - я мав підготуватися до вечірнього заходу. Адже я намітив не вечерю у приємній компанії… я збирався провести особливий чаклунський ритуал та знешкодити діяльність мадам Стефанії.

Можливо, тобі цікаво знати, чому я все це затіяв? Мені Стефанія поки не завдала ніякої шкоди… а я, як ти знаєш, не з породи благородних лицарів у блискучих обладунках. Я люблю жити смачно і красиво… собі на втіху. Однак я знаю міру і ніколи не переходжу межі дозволеного. І мене дратують люди, які паразитують на тих, хто слабий і не вміє захищатися.

Ось чому я зважився на цей, назвемо його так… експеримент. Та й випробувати свої навички чаклуна хотілося.

Тепер розумієш мої мотиви? Розумієш, що рухало мною? Гаразд… продовжую розповідь.

Того ж вечора я знову з'явився на площі, вже при параді, з квітами… трохи хвилювався не застати Стефанію за її торговим столом. Раптом вона виявилася непоганою акторкою і лише прикинулася, ніби повірила мені? А насправді насторожилася і втекла, як тільки випала нагода? Прикро, якщо всі мої старання підуть прахом.

Однак я переживав даремно. Стефанія не тільки була на місці, а і чекала на мене. Навіть викроїла час, щоб причепуритися до нашої вечері: переодяглася, інакше поклала волосся, підфарбувала губи… надушилася чимось квітковим.

Я подумки посміхнувся. Жінка залишається жінкою… їй хочеться подобатися, хочеться пробуджувати у чоловікові певні почуття… і Стефанія не виявилася винятком. Що ж, значить, можна розслабитися: травниця ні про що не підозрює і передчуває справжнє побачення… а не поєдинок магів.

- Ви маєте чудовий вигляд! - щиро сказав я, вітаючи Мадам С. широкою посмішкою та оглядаючи її без тіні сором'язливості… я непогано розуміюся на жінок і знаю, коли потрібно виявити інтерес, а коли краще зобразити скромність. І був упевнений, що з такою, як Стефанія, спрацює показана відвертість. Та не помилився!

Стефанія задоволено усміхнулася, приймаючи цілком заслужений нею комплімент, і спокійно сказала:

- Так, я вирішила, що потрібно привести себе до ладу… вечір у приємній компанії до того зобов'язує!

- Сподіваюся виправдати вашу довіру і справді виявитися приємною компанією, - мимоволі засміявся я і галантно подав жінці руку: - Ходімо? Я замовив стіл. І до речі… можливо, перейдемо на “ти”? Так приємніше спілкуватися.

-Я не проти! - озвалася вона з самовдоволеною усмішкою.

…Вечір почався непогано, я анітрохи не лукавив, не грав, я відверто насолоджувався нашою вечерею. Стефанія виявилася розумною співрозмовницею, з гарним почуттям гумору, весела. Я майже забув, навіщо взагалі все це затіяв.

Майже... але не остаточно. І відступати не збирався.

Я почав діяти, коли настав час для десерту. Випроставшись на стільці і подумки готуючись до атаки, я заговорив з навмисною невимушеністю:

- Я пропоную замовити вино, воно чудово доповнить наш вечір... не проти?

- Я тільки за! - посміхнулася Стефанія. Вона виглядала розслабленою і задоволеною життям. Мабуть, всі її сумніви та підозри залишилися в минулому.

- Тут подають дуже непогане напівсолодке вино, - продовжив я, продумуючи не лише кожну фразу, а й інтонації, з якими їх вимовляв. - Червоне напівсолодке. П'єш таке?

В інші дні, в іншій компанії, я запропонував би своїй супутниці самій обрати вино, але не тепер. Для мого плану потребувалось саме червоне напівсолодке вино… і я сподівався, що Стефанія ні про що не здогадається і нічого не запідозрить.

Вона не запідозрила.

– Я п'ю будь-яке вино. Червоне напівсолодке – чудовий вибір!

- Я радий... - тихо промовив я. Мої пальці ковзнули по столу і торкнулися її долоні. Стефанія здригнулася, але руку не відсмикнула, тільки трохи почервоніла, немов дівчисько на першому у своєму житті справжньому побаченні.

Наші погляди перетнулися, я посміхнувся очима. Наставав відповідальний момент.

- Ти дуже приваблива... ти знаєш це? - млосно запитав я. - І тобі йде твоє вбрання... - і хоча говорив я про вбрання, погляд мій багатозначно уперся в декольте її сукні. Стефанія мала зовсім інакший вигляд в ті дні… Така собі соковита жінка, сповнена зрілого шарму.

Мої слова і втішили, і збентежили її водночас. Травниця явно відвикла від компліментів, якими я обсипав її весь вечір майже безперервно.

- Дякую… - з придихом промовила вона, її рука вислизнула з моїх пальців і мимоволі потяглася до волосся, поправляючи його… типовий жіночий імпульс - перевірити, чи все гаразд, припудрити носика, підфарбувати губи… Однак зробити це без дзеркала складно, тому Стефанія зніяковіло розсміялася і сказала, підіймаючись з-за столу: - Я… зараз… скоро повернуся, відлучуся буквально на пару хвилин.

Вона попрямувала у бік вбиралень, прихопивши сумочку (чиї надра, мабуть, приховували різні дамські штучки для “прикрашування себе”). Я проводив жінку задоволеним поглядом і подав офіціантові знак. Той був попереджений і давно чекав на мій сигнал. Ми з ним все обговорили заздалегідь: як тільки моя супутниця віддаляється в туалетну кімнату, він приносить обумовлене вино.

- Дякую, - сказав я, коли молодик розлив напій по келихах. - Трохи пізніше подайте нам десерт... щось на кшталт морозива чи тортика, думаю, підійде. Домовилися?

То був важливий момент, дуже важливий. Досі не здогадався, про що мова? Гаразд, тоді я розтлумачу суть свого плану. Саме час!

Стефанія - не невинна торговка травами, а досвідчена відьма. Знахарка вампірської природи, яка п'є сили молоденьких дівчаток, щоби продовжувати власну молодість. І робить це за допомогою своїх відварів.

Так, не дивуйся, Артуре. Я нічого не перебільшую і не прикрашаю. Є особливі чаклунські зілля, рецепт яких відомий обраним жінкам і зазвичай передається з покоління до покоління в деяких відьомських родах.

Я, до речі, нічого не маю проти продовження життя та молодості… але не такою ціною. Існують простіші способи, теж засновані на магії та чаклунських ритуалах. Я і сам ними часто користуюся, адже і я зовсім не хлопчик! Але я не забираю чуже життя, щоб розтягнути свій вік на планеті Земля. Я дію тонше... і згодом і тебе навчу це робити. Принаймні постараюся навчити!

Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому я вирішив зупинити Стефанію. Я не одразу придумав, як досягти своєї мети, перерив безліч книг… і в результаті знайшов відповідний церемоніал… який і збирався реалізувати.

Я квапливо додав у келихи з вином підготовлений порошок (важливо було не переплутати та не сипнути собі те, що призначалося Стефанії) і постарався набути невимушеного вигляду. Встиг вчасно: моя нова знайома повернулася з вбиральні й знову розташувалася за столом.

- Сподіваюся, я недовго була відсутня, - сказала вона воркотливим тоном, явно намагаючись зображати серіальних героїнь. - Скучив за мною?

Мені стало смішно. Завжди кумедно спостерігати, як люди намагаються грати якісь невідповідні їм ролі.

Але я, звичайно, приховав усмішку, в мої плани не входило злити Стефанію і пробуджувати в ній підозри. Навпаки… нехай вірить у власну чарівність. Зрештою, мені залишалися останні штрихи. Незабаром я зможу викласти карти на стіл.

- Звичайно, скучив, - запевнив я жінку і широко посміхнувся. - До речі, вино вже принесли. Вип'ємо?

Не відчуваючи жодної каверзи, Стефанія кивнула і потяглася до свого келиха. У мене всередині все стиснулося... майже у цілі! Останні миті - завжди найбільш хвилюючі, особливо на старті кар'єри мага. Потім звикаєш і вже менше переймаєшся.

Не розчув твоє запитання, Артуре... повтори, будь ласка. Ах, ось воно що! Тобі цікаво, чому я наполягав на вині та солодкому десерті, правда? Зараз поясню.

Річ у тому, що таким був ритуал, який я знайшов в одній із книг. Спочатку жертва має випити особливий напій, що складається з червоного напівсолодкого вина та порошку з перемелених трав та спецій. Я, як чарівник, теж п'ю аналогічний напій, тільки з іншим набором трав. Потім ми отримуємо дозу цукру (глюкози) і все! Вірніше, майже все: мені залишиться зробити складний чаклунський пас, і результат не змусить себе чекати.

Досить виснажливий і надто багатоетапний церемоніал, згоден. Сьогодні я вибрав би шлях простіше, проте я був молодий, недосвідчений… Любив ефектність, вважав, що чим більше кроків у ритуалі, тим вища ймовірність успіху… тепер я розумію, що помилявся.

Але повернемося до моєї розповіді. Фінал уже близький, тож наберись терпіння і слухай.

- Як вино? - спитав я недбалим тоном, коли ми обоє змочили губи напоєм. Цього було замало: щоб план спрацював, нам слід було спустошити келихи хоч би наполовину.

- Непогане, - з виглядом знавця (яким навряд чи була) озвалася Стефанія і, до мого потаємного полегшення, знову зробила ковток. - Мені подобається!

Я теж відпив зі свого келиха. Вино справді було непоганим, хай і не найкраще з того, що я пробував. Однак смак у цьому випадку не грав важливу роль.

- У нього особливий аромат… - задумливо додала травниця, продовжуючи смакувати свою порцію. - І такий… посмак… цікавий, я б сказала, – жінка злегка поцмокала губами, ніби намагаючись розкуштувати всі тонкощі напою.

Я напружився. Вона розумна й уважна! Звісно, вино набуло незвичайного аромату та смаку… цього слід було очікувати.

- І одразу б'є в голову, - додала Стефанія. Її справді трохи розвезло, голос "поплив", погляд розфокусувався.

Я сховав посмішку. Так, воно б'є в голову… і виною не тільки алкоголь.

А ось МОЯ порція діяла інакше, і з кожним ковтком я, навпаки, ніби прокидався від сну, наповнювався силами – її, Стефанії, силами. Щоправда, вона про це поки що не підозрювала.

Від необхідності відповідати і якось коментувати її слова мене позбавив офіціант, який дуже вчасно матеріалізувався біля нашого столу.

- Ось прошу, це брауні за фірмовим рецептом нашого шеф-кухаря, - люб'язно повідомив він, розставляючи перед нами витончені блюдця з якимось хитромудрим шоколадним десертом, присипаним меленими горіхами.

Я спробував “фірмову страву” і подумки знизав плечима. Просто солодкий торт... нічого особливого. Однак ключовим було слово "солодкий". Цукор – ось що мене цікавило! Глюкоза мала поставити остаточну крапку.

- Досить смачно, - не зовсім щиро сказав я вголос, намагаючись подати приклад Стефанії та спонукати її скуштувати хоча б невеликий шматочок.

І вона, слава богу, зробила це... напевно не підозрюючи, що прямує в розставлену мною пастку.

- Смачно, дуже, - активно налягаючи на брауні, погодилася зі мною Стефанії. Судячи з усього, їй справді сподобалися шоколадні ласощі.

Воно й краще!

Спостерігаючи, як травниця розправляється з тортом, я зробив глибокий вдих і прошепотів слова заклинання, одночасно виконуючи магічний пас рукою. Зараз я розумію, що не мав щось шепотіти, цілком можна було обійтися уявним посиланням, думками, тим паче - у Кварталі Легенд. Однак у ті далекі дні, не втомлюся повторювати, я був недосвідчений, любив складну ритуальність і всілякі церемонії… Я не усвідомлював, що правильно оформлена думка ефективніша за будь-який струс повітря. Та й увагу менше привертає, що теж важливо.

- Якесь... дивне почуття... - відклавши убік чайну ложечку, пробурмотіла Стефанія слабким голосом і заплющила очі. Вона раптом зблідла й обм'якла, відкинувшись на спинку стільця. - Так… хочеться спати…

Я випростався, розправляючи плечі. Давно я не відчував такого полегшення… так, я був упевнений у собі та своїй майстерності, проте моя впевненість нічим не підкріплювалася. Точніше сказати, майже нічим: деякі успіхи були, звичайно, але не так вже й багато. Крім того, я не мав жодного уявлення, наскільки досвідчена сама Стефанія: деякі знахарки дуже небезпечні за всієї своєї нібито невинності. Вони спроможні зварити смертоносне зілля, зокрема з ефектом відстроченої смерті.

- Хочеться спати, кажеш? - повторив я, нарешті дозволивши собі розслабитися. Я посміхнувся вже без бажання сподобатися і зачарувати, посміхнувся з тріумфом, який і не думав приховувати. Я переміг та насолоджувався цим. Мав право! Перша справжня перемога є особливо цінною.

- Так... - мляво відгукнулася Стефанія, явно намагаючись прийти до тями. Вона не без зусиль випросталась і розплющила очі, хоча навіть такі прості дії потребували чималих зусиль. - Слабкість… вино виявилося сильним…

- Ти навіть не уявляєш, наскільки сильним! - я видав смішок, смакуючи кожне слово. Перемога справді п'янила, і не тільки вона! У крові вирували сила і життя, вирувала енергія, яку я запозичив у Стефанії.

- Що ти маєш на увазі? - нарешті запідозрила недобре травниця. - Ти... щось підмішав мені?

В очах її спалахнув жах, погляд метнувся у бік келиха. Стефанія напевно намагалася зібрати залишки сил і придумати якийсь план, розв'язання проблеми… надто пізно! У неї був шанс, схаменися вона трохи раніше. Тепер капкан закрився, звірятко потрапило у пастку.

-Ти теж пив... це вино... - задихаючись від напруги, вимовила Стефанія. Обличчя її почервоніло і вкрилося краплинами поту, останні сліди принади й привабливості стерлися з нього, потекли, немов нагріта воскова маска. Переді мною сиділа літня жінка з зів'ялою зовнішністю.

- Ну і що? - я знизав плечима. - Я пив зі свого келиха. Вино у повному порядку!

- Ти… підсипав щось тільки мені? - видихнула вона, в її очах страх змішався з ненавистю й злістю. - Поки я відлучалася? Що?

- Ну… я знайшов один цікавий рецепт, - із задоволенням пояснив я. - І тепер ти залежиш від мене. Точніше, не зовсім так: я створив залежність між тобою, мною та твоєю молодістю.

- Моєю молодістю? - незрозуміло повторила жінка. Чари поступово набували чинності, про це свідчила її шкіра, що вже втратила свою свіжість і здавалася тьмяною, блідо-сірою. - Що ти маєш на увазі?

- Я маю на увазі дивні трави, які ти продаєш бідним дівчаткам, - охоче відповів я. - Примушуєш бідолах варити відвари нібито для підтримки стрункості…

- Зовсім не нібито, - заперечила Стефанія. Вона все ще виглядала хворою і виснаженою, хоча вже трохи адаптувалася до свого нового стану. Але в мене й не було мети вбивати її, тільки зупинити, що я й зробив. - Ці відвари справді діють.

- Так, вони діють! – зло розсміявся я. - Але не тільки як засіб для схуднення… дівчина п'є твій відвар… і передає тобі свою молодість. Свою енергію. Гарний та елегантний план! Не менш елегантний, ніж мій.

Стефанія продовжувала свердлити мене сердитим поглядом. На більше вона поки не була здатна.

- І який твій план? - прошипіла жінка, по-котячому жмурячи очі. - Вбити мене?

Я демонстративно підняв одну брів:

- Чому ж вбити? Ти не вмираєш… просто більше не зможеш користуватися наївністю цих нещасних красунь. Точніше, не зовсім так. Ти, як і раніше, здатна тягнути їхні сили… ось тільки передаватимеш їх мені. Я - нова кінцева точка цього ланцюжка. Ти лише її проміжна ланка. Мало того, разом із їхніми силами ти передаєш мені й трохи власної енергії. Милий план, правда?

Як же вона ненавиділа мене в ту мить! Я бачив це по її погляду, що палав злістю, по кісточках пальців, які з силою вп'ялися в край стола (жінка напевно уявляла, що стискає моє горло).

Ти теж дивишся на мене із засудженням. Не заперечуй! І ти маєш рацію, я був надмірно жорстокий… просто ініційоване мною заклинання викачувало сили зі Стефанії (які вона нахабно запозичила у своїх чарівних покупниць) і передавало їх мені потужним потоком…. Такого роду енергетичний струс б'є в голову; у мене навіть у вухах дзвеніло.

- І ти використав мої ж трави, щоб все це закрутити?! — спитала вона, тяжко дихаючи. - Трави, які я сама збирала?

Мабуть, її найбільше обурювало саме це... що мене, навпаки, неабияк забавляло.

- Що вдієш, я в травах не розуміюся, - розвів я руками. - Знаю, що деякі з них збирають у повний місяць, інші досягають максимуму, коли місяць в останній чверті… тобі видніше.

- Я не вірю тобі. Я не вірю, що ти, не маючи досвіду травознавства, зміг зварити таке зілля! Неможливо, неможливо.

Я в черговий раз за вечір знизав плечима:

- Безглуздо заперечувати очевидне, люба Стефо! І потім, ти думаєш, як знахарка, а я маг. Я використав також заклинання… і не варив я ніякого відвару. Трави годяться не лише для цього.

Я не став вдаватися до подробиць, ні до чого їй було знати деталі. Хоча намальована нею картина смішила: тільки уяви мене над чавунком із зіллям! Кумедне видовище.

Так, я використовував трави, але просто як порошок, що при взаємодії з вином робить психіку жертви податливою. Далі в хід йде заклинання, а цукор закріплює результат. Хоча скажу з позиції досвіду, що потрібного ефекту можна досягти швидше та простіше.

- Якщо тобі не подобається грати роль проміжної ланки, просто відмовся від усього ланцюжка, - додав я вже спокійніше, продовжуючи трохи посміхатися.

- Від усього ланцюжка? - Наморщила лоб Стефанія, втративши нитку моїх міркувань.

- Так, ланцюжка, який починається з твого продажу підозрілих трав цим бідолахам, що прагнуть схуднути, не доклавши жодних зусиль, - пояснив я більш зрозуміло. - Як то кажуть, немає ланцюжка, немає проблеми.

- Є, - не погодилася Стефанія. Зморшка між її бровами промальовувалася чіткіше, губи стиснулися, перетворившись на тонку безкровну смужку. – Є!

Я зрозумів її по-своєму.

- Так, на жаль, молодою тобі не бути. Але такою є доля людей… і не тільки людей. Змирись! Бути старою – це нормально.

Не посміхайся, Артуре. Я розумію, що теж зовні молодий, хоч мені, м'яко кажучи, чимало років. Так, я дійсно виглядаю молодшим за свій вік, але це - привілей магів і магинь. Знахарки так не вміють... я вбираю силу самого Всесвіту, я не запозичую чужі сили і не забираю життя людей, що оточують мене.

- Ти не розумієш, - з зусиллям вимовила жінка, стомлено заплющив очі: мабуть, втома знову далася взнаки. - Справа не в старості... не лише в старості, вірніше.

- Ну, а в чому ще? – відверто здивувався я.

- Справа в самому житті! - вона неохоче розплющила очі, вдивившись у мене крізь купу вій. - Я не просто постарію... я помру. Дуже швидко. Дуже скоро... через тебе.

Я насупився. Не можу сказати, що був би засмучений звісткою про смерть Стефанії, проте відчувати власну причетність до цієї події теж не хотілося. Мадам травниця - не того польоту птаха, щоб забруднити руки в крові! Вбивство – надто екстремальні заходи для звичайнісінької відьми.

- Отже, ти вже давно користуєшся своїм трюком? – резюмував я, обміркувавши її слова. - Призначений тобі термін життя вже минув, правда?

Стефанія відвела погляд.

- Так… - глухо промовила вона після паузи. - Давно користуюся... дуже давно. За ідеєю, мене вже не повинно бути на цьому світі. Тому я так багато часу проводжу тут… у Кварталі Легенд… звичайна реальність все частіше мене відкидає.

- Ти там чужинка, — кивнув я. - Тобі у світі смертних уже не місце…

- Так… але я не хочу вмирати. Не хочу.

- Ніхто не хоче. Але такі правила гри, придуманої аж ніяк не нами і звичайно ж не мною!

Я постарався заспокоїтись і поглянути на ситуацію під іншим кутом. Якщо подумати, я не вбив би Стефанію. Я просто реалізував би її призначення, її долю. Жінці давно час піти…

- Чому ти так боїшся смерті? - спитав я навпростець. - Це теж природна частина життя, її результат.

Вона пирхнула, хитаючи головою:

- Я ж відьма! Нас там, на тому світі, нічого хорошого не чекає.

- Ти про те, що душа відьми вилітає після смерті чорною кішкою і прямує прямо в пекло? Чи щось на зразок того? - глузливо уточнив я.

Жінка знизала плечима:

- Так кажуть. Мене так учили.

- Неправильно вчили! - сказав я. - Насправді ніхто не знає, що відбувається після смерті із душею відьми. Інша річ, твої витівки та прокази… ось вони могли вплинути на посмертну долю. А сам статус відьми… нісенітниця.

Між нами, Артуре, я трохи лукавив. Відьми справді належать до особливої касти… їм не позаздриш. Чаклунство відьом зав'язане на вампіризмі... вони тягнуть силу з людей навколо, нерідко маніпулюють ними. А за вампіризм та паразитизм доводиться платити.

Ми, маги, працюємо з тканиною самого Всесвіту. У цьому і є наша основна відмінність... і перевага перед відьомським родом.

Але я не став засмучувати Стефанію своїми міркуваннями. Навіщо псувати їй настрій ще більше?

- Допоможи… - глухо видавила Стефанія. Її погляд з благанням нишпорив на моєму обличчі, очі молили. - Допоможи… відкотити назад… свої чари. Прошу!

Я заперечливо похитав головою:

- Ні! Занадто висока ціна за твоє життя.

Вона примружилася, зло пробурчала:

- Ну звичайно! Цих красунь тобі шкода більше. Не дивно.

Подібні уколи мене мало чіпали. Скоріше, смішили.

- Так, ці красуні, як ти їх називаєш, дуже милі, вони викликають симпатію. Особливо з огляду на той факт, що вони ні в чому не винні. На відміну від тебе... так з якої нагоди мені віддавати перевагу тобі? Назви хоч одну причину!

Стефанія доклала видимого зусилля, щоб відсторонитися від стільця, на спинку якого важко спиралася, і податися вперед, до мене. Це вона дарма: в обмилованому нами ресторанчику панувала напівтемрява, на столиках горіли свічки, і їхнє нерівне світло відкидало на обличчя моєї співрозмовниці гострі тіні, додаючи років. Я ледве втримався від пориву відсахнутися - надто великим був контраст цієї стомленої жінки й рожевощокої, миловидної травниці, яку я запросив повечеряти кілька годин тому.

Так, моє заклинання явно діяло, і швидко! Життя випливало зі Стефанії крапля за краплею… буде дуже прикро, якщо вона помре тут, за столом!

Мені стало моторошно при цій думці, і я квапливо відпив із келиха, прагнучи промочити пересохле горло і приховати раптове сум'яття. Ковток вийшов занадто великим, я мимоволі закашлявся.

- Мовчиш? - віддихнувшись, заговорив я впевненим, злегка іронічним тоном. Виявляти слабину я не збирався. - Поясни ж мені, нарешті, чому я маю допомогти тобі... а не їм. Вони молодші, красивіші, невинніші…

- Дурніше, - тихо додала травниця, кривлячи губи в усмішці.

- Нехай так, - не сперечався я. - Юність і дурість нерідко йдуть пліч-о-пліч. Бути дурним на зорі життя - цілком нормально, це можна пробачити. Та й не дурість це – швидше, недосвідченість та наївність. Але ти так і не відповіла на моє запитання, а я задаю його вже втретє... і востаннє: чому я маю вибрати тебе замість твоїх покупниць, хай і дурненьких?

- Я не можу назвати причину, чому я, а не вони, - відповіла знахарка і після паузи зі значенням додала, мруживши очі: - Я - не можу. А ось ти можеш.

До мене не одразу дійшло, що вона має на увазі. Я наморщив лоба, розмірковуючи, а коли зрозумів, про що мова, не стримав здивований смішок:

- Ти хочеш мене підкупити?

Вона знизала плечима, анітрохи не збентежена.

- Не грошима, ясна річ. Але я вже давно відьомством займаюся... я багато вмію і можу допомогти. Просто скажи, що ти хочеш.

Мені було її майже шкода… бідолаха так відчайдушно жадала жити й справді була готова буквально на все, щоб переконати мене виявити милосердя. І я б його виявив, якби ціна за мою доброту була нижчою.

- Я маг, не забувай, - відповів я не без співчуття. - І я теж... хм... багато вмію. Тож твоя допомога мені, вибач, не потрібна.

З яким відчаєм вона дивилася на мене! Як жадібно вишукувала ознаки слабкості в моєму обличчі… явно намагаючись придумати, на яку больову точку натиснути, щоб я пом'якшав, піддався її вмовлянням.

Я якось пояснював тобі, Артуре, що кожна людина має слабкі сторони, і маги - не виняток. Але ми вміємо приховувати свої, умовно кажучи, "уразливості" і тому дуже рідко перетворюємося на мету для чужого впливу (хіба що трапиться сильний противник). Стефанія не мала шансів визначити мою Ахіллесову п'яту, та ще й у такий стислий термін. От якби ми спілкувалися протягом тривалого часу… спілкувалися як друзі… тоді так. Розумна жінка могла б вгадати пару-трійку моїх больових точок… але не за один вечір!

- Прошу... - слізно вимовила травниця, мабуть, вирішивши тиснути на жалість. Не найдурніша стратегія, до речі! Мені справді було трохи шкода своєї невдачливої сотрапезниці. - Будь ласка... допоможи.

- Я не можу, – твердо сказав я. - Які б дари ти мені не пропонувала... я просто не можу. Я не дозволю тобі жити за рахунок інших… не дозволю витягувати сили з наївних юних чарівниць. Вони ні в чому перед тобою не винні.

- Допоможи інакше! Допоможи… як завгодно. Просто допоможи…

Я часто критикую тебе, Артуре, за невміння точно висловлювати свої думки. Так от, на той момент я б із задоволенням покритикував Стефанію за аналогічний недолік. Її благання про допомогу звучало дещо розмито… що саме вона хотіла отримати від мене? Якого роду допомога? У мене були свої ідеї щодо цього, але якого біса я повинен гадати?

- Конкретизуй, - з роздратуванням попросив я.

- Допоможи мені жити. Як завгодно. Де завгодно... будь ласка. Я тобі відплачу добром… обіцяю.

Я скривився. Якби я й захотів допомогти, то точно не з прагнення отримати якусь нагороду в обмін на власні зусилля. Від когось іншого - можливо, але відьма як “дарителька” мене не спокушала.

- Мені треба подумати… - сказав я, перебираючи в пам'яті відомі мені чари. - Я поки що не знаю, чи можу допомогти… і якщо можу, то як саме.

Очі жінки спалахнули надією, яка висвітлила її обличчя і на мить знову омолодила його. Травниця подалася вперед, до мене, і запитала з боязкою невпевненістю:

- Ти… спробуєш допомогти? Спробуєш?

– Я спробую пошукати варіанти, – уточнив я, щоб не давати порожніх обіцянок. - Чи знайду... не знаю. Наразі я не можу нічого гарантувати.

Вона кивнула й знову відкинулася на спинку стільця, прикриваючи очі.

- Розумію… але все одно дякую. Дякую… що ти готовий спробувати. Дякую… щоправда, є одне “але…”.

Я спохмурнів:

- Ти про що? Яке ще "але"?

Ще не вистачало, щоб мені ставили умови!

- У мене мало часу, - сумно пояснила Стефанія, відводячи очі. Вона явно розуміла, що не має права квапити мене і тим більше висловлювати претензії. - Я… не знаю, скільки ще проживу.

Я кивнув, взявши її слова до уваги.

- Що ж... сподіваюся, ти дотягнеш хоча б до ранку. Тоді я матиму цілу ніч, щоб знайти рішення.

Ніч - не так вже й мало, особливо якщо йдеться про Квартал Легенд та інші подібні йому простори. Час у таких світах тече інакше… він пластичніший, у певних межах ним можна керувати.

Проте виглядала Стефанія вельми погано. Раптом не проживе цілу ніч? Ні, не варто ризикувати!

- Про всяк випадок пропоную поїхати до мене, - промовив я вголос, обміркувавши все як слід. - Я шукатиму заклинання і заодно приглядатиму за тобою.

Стефанія розплющила очі, сумно посміхнулася.

- Ти думаєш, я в такому стані можу бути небезпечною? Сумніваюсь…

- Ти не зрозуміла, - посміхнувся я. - Я наглядатиму за тобою з інших міркувань. Я не хочу витратити ніч на пошуки рішення, а вранці виявити твій холодний труп, - я помітив, як вона здригнулася, проте лише знизав плечима і безжально продовжував: - Я хочу знати, як ти почуваєшся… щоб мати можливість щось зробити в разі потреби. Уповільнити чи призупинити процес… спрацюю як швидка допомога. Принаймні спробую.

- Купи козла… - прошепотіла травниця і знову втомлено сплющила очі. - Так?

Я наморщив лоба, повторив здивовано:

- Що купити? Козла?

- Чи козу… так кажуть? Купи козу… посели у своїй квартирі… створи собі кошмарне життя… а потім продай і зрозумій, як щасливо ти жив раніше… - жінка говорила із заплющеними очима, кожне слово давалося їй насилу. Я почав сумніватися, що вона дотягне до ранку… сильне виявилося заклинання!

- Якщо я правильно зрозумів твою аналогію - коза в цьому випадку твоя позичена молодість? – поцікавився я. - Тоді так, ти даремно купила цю козу.

- Не зовсім, - Стефанія розплющила очі рівно на стільки, щоб стрельнути в мене глузливим поглядом крізь шторку вій. - Козу купив ти... не я!

- Я? А я тут причому?

- Ну, як же! - посміхнулася травниця, хитаючи головою. - Ти витратив стільки сил, щоб знайти потрібне зілля... і змусити мене його випити...

- Не зілля, - суворо поправив її я. - Чари.

Вона відмахнулася від моїх слів:

- Не має значення! Важливо, що це було непросто… так? Напевно, непросто.

- Не перебільшуй, - заперечив я. - Досить легко.

Я покривив душею, звісно. І Стефанію теж не обдурив - вона мені анітрохи не повірила.

- Ну-ну… зображуй супермена скільки завгодно… що це змінює? Зусилля з твого боку все одно знадобилися, хіба ні? І ось тепер ти змушений вигадувати, як мене врятувати. Розумієш? Влаштував сам собі веселе життя. Купив козу, а зараз думаєш, як її назад продати.

Я засміявся, здивований її сміливістю. Вона не побоялася мене роздратувати своїм зауваженням, і це не могло не викликати моєї поваги. Я люблю сміливих.

- А що як я плюну на все і просто піду? – іронічно поцікавився я. - Не продаватиму цю козу, га?

- Не підеш, - впевнено озвалася відьма. - Якби хотів - вже пішов би. Тепер не підеш.

- І то правда, - кивнув я, бавлячись. Цікава особа! Треба все ж таки спробувати її врятувати.

Я схилив голову набік, вивчаючи Стефанію. Вона важко відкинулася на спинку стільця і сиділа з приплющеними очима, дихаючи уривчасто і хрипко. Виглядала постарілою на 10-15 років порівняно з ранком... але навіть зараз вся її істота випромінювало внутрішню силу. Не просто жінка похилого віку - досвідчена відьма.

-Можливо, ти маєш рацію, — сказав я вголос після паузи. - Але є нюанс: я ні про що не шкодую. Гра коштувала свічок.

Мій голос проник крізь пелену її втоми, вирвав із напівдрімання. Стефанія випросталась, розплющила очі й похмуро подивилася на мене:

- Ти так думаєш? Я не розумію… у чому твоя вигода?

Я міг би їй сказати, що мені шкода тих юних красунь… що я проти вампіризму та життя за рахунок інших… Але вона погано мене знала і не повірила б у мої, так би мовити, благородні мотиви. Тому я назвав їй іншу причину - теж правдиву, але другорядну:

- Моя вигода – практика. Я не такий досвідчений у магії, як ти у відьомстві та знахарстві. І я не проти загострити свою майстерність. А найкращий спосіб зробити це – попрактикуватися… випробувати власні сили. Як бачиш, у мене непогано вийшло!

Боюся, я говорив хвалькувато, я був дійсно гордий своїм першим справжнім успіхом. Думаю, ти можеш мене зрозуміти, правда?

- Що ж... ти справді молодець, - криво посміхнулася Стефанія. Посмішка жінки більше нагадувала вищир, який ще більше спотворив її обличчя. – Я небезпечний противник. Але ти переміг лише тому, що застав мене зненацька.

Я знизав плечима:

- Вміння правильно вибрати момент і застати зненацька – важлива умова успіху.

- Мабуть, - неохоче визнала відьма.

Ми поринули в мовчання, кожен з нас думав про щось своє. Не знаю, куди завели думки Стефанію (можливо, вона просто збиралася з силами), я ж міркував про свої наступні кроки, намагаючись побудувати приблизну стратегію дій.

- Що ж, годі гаяти час, - нарешті сказав я і зробив знак офіціантові. - Я розплачусь і підемо до мене.

Якби травниця виглядала так, як уранці, мої слова пролунали б двозначно. Проте в цю хвилину ми не були схожі на закохану пару… і навряд чи комусь спало б на думку, що нас зі Стефанією пов'язують інтимні стосунки.

- Ти можеш встати? - спитав я, підводячись.

Стефанія схопилася за простягнуту мною руку, вчепилася так міцно, що я мимоволі скривився. Відьма чесно спробувала підвестися, але вдалося їй це лише з третьої спроби.

Не описуватиму нашу подорож. Вона виявилася не з приємних! По суті, я тягнув жінку на власному горбі, у Стефанії майже не залишалося сил, і пересувалася вона з чималими зусиллями, ледь-ледь переставляючи ноги. Я весь змок, поки дотяг травницю до обмилованої мною квартирки у Кварталі Легенд.

Так, не дивуйся, у мене є свій власний притулок у Кварталі Легенд. Я його знайшов і зайняв, можна сказати, застовпив місце, і з того часу воно моє! Чекає на мене, де б я не був. Що ти говориш? Ні-ні, яка орендна плата, адже це Квартал Легенд! Тут дуже легко керувати подіями й речами, достатньо мати гарну уяву і правильно спрямовувати плоди фантазії. До речі, у зовнішньому світі подібний фокус теж працює, хоч і з деякою затримкою в часі… але про це ми поговоримо якось іншим разом, а поки що повернуся до своєї розповіді.

Моє лігво розташоване на околиці, у напівпідвальному приміщенні старої будівлі. Досить затишний притулок: одна кімната, кабінет, кухонька, нічого зайвого. Колись я запрошу тебе у гості.

Біля входу я зіткнувся з воротарем, який кивнув мені з важливим виглядом. Я теж кивнув, скоріше, автоматично, мимохідь подумавши, що так і не спромігся дізнатися його секрет. Кожен місцевий житель має свою історію… легенду. Не підіймай брови з такою зневагою, і воротареві знайшлося б, про що розповісти. Скажімо, чому саме воротар? Адже він міг вибрати будь-яку роль! Що він тут робить? Ховається від проблем зовнішнього світу? Чи відвідує Квартал Легенд уві сні? А може, це зовсім не людина, а черговий демон? Я не придивлявся до нього, тому не міг відповісти з упевненістю.

У той момент мені було не до воротаря, звичайно… але я дав собі зарок прояснити його історію трохи пізніше, коли вляжеться пилюка, навіть зробив уявну зарубку, щось на зразок пам'ятки на майбутнє. І, між іншим, виконав обіцянку кілька років по тому. Цікавий виявився персонаж… але, гадаю, настав час повертатися до нашої розповіді, вірно?

Я добряче видихнувся, поки дотягнув Стефанію до своєї квартирки. Квартал Легенд не схожий на зовнішній світ, але й тут можна втомитися.

- Тобі не завадило б скинути кілька кілограмів, - пробурмотів я собі під ніс, сідаючи відьму в глибоке крісло біля каміна і відступаючи на крок назад. Відтер вологу з чола і похитав головою. - Важиш як невеликий бегемотик…

Небезпечно говорити таке будь-якій жінці, тим більше – відьмі! Однак я розумів, що в безпеці, бо Стефанія була не в тому стані, щоб реагувати на глузливі коментарі. Швидше за все, знахарка взагалі мене не розчула: сиділа з заплющеними очима, явно перебуваючи в забутті.

Я накрив травницю пледом і, переконавшись, що вона просто спить, нехай і неспокійним сном, попрямував до полиць із книгами. Їх у мене чимало, і художньої літератури серед них немає! У своїй квартирці у Кварталі Легенд я зберігаю виключно рідкісні фоліанти, відшукати які в зовнішньому світі - схоже на диво, а часом і неможливо. Адже тут, у цьому просторі, можна знайти навіть твори, написані в минулих століттях.

Кілька годин я ходив уздовж полиць, брав навмання то одну книгу, то іншу... гортав, знизував плечима і ставив назад. Я й сам не розумів, що шукаю… тому діяв швидше інтуїтивно. Іноді я скоса поглядав на Стефанію, щоб переконатися, що вона в відносному порядку і, як і раніше, спить. На щастя, так – знахарка спала, хоча сон її залишався тривожним.

До речі, про сни! Квартал Легенд сам по собі незвичайний… і сни, які ми бачимо тут, дуже химерні та вибагливі… вони нагадують картини Далі, в них легко заблукати. Ти ж пам'ятаєш картини Далі, правда? Така собі сюрреальність! Якось я запрошу тебе прогулятися Всесвітом Мрій… самому, без провідника, там небезпечно - є ризик скотитися в божевілля. О, бачу переляк у твоїх очах! Не хвилюйся, я поведу тебе в Реальність Далі тільки якщо зрозумію, що ти готовий. Не раніше.

Проте за Стефанію я анітрохи не турбувався. Досвідчена відьма не заблукає у світі снів навіть якщо вони повторюють фантазії Далі… і не дозволить сюрреальності звести себе з розуму. Навпаки, я сподівався, що травниця набереться там сил, щоб боротися за життя і тим самим допомогти мені.

Можливо, у тебе постало закономірне питання: а чому я вирішив їй допомогти? Якщо чесно, я й сам не знаю. Мабуть, просто пожалів її… незважаючи ні на що, вона викликала у мене симпатію, і я щиро хотів знайти відносно безпечний спосіб продовжити її життя (про молодість вже не йшлося).

Однак пошуки проходили зі скрипом; я ніяк не міг знайти нічого путнього в жодному з багатосторінкових томів, які траплялися мені під руку. Звичайно, я зосередився в основному на заклинаннях... мабуть, це й було моєю помилкою.

- Ні, так справа не піде, - промимрив я собі під ніс, втомившись від багатогодинних безплідних пошуків, і з роздратуванням відкинув чергову книгу - анітрохи не винну в моїх невдачах. - Потрібно міняти тактику…

Я вирішив перейти на нетипові для мене ритуали магії. Трохи повагався, що вибрати, потім покосився на травницю і з усмішкою взяв том, присвячений зіллєварінню. Зазвичай я не полюбляю стояти біля казанка з чаклунським варевом, але чому б не спробувати? Тим більше, що моїм завданням було лише знайти потрібний рецепт, решта – справа Стефанії.

І що ти думаєш? Зміна тактики допомогла. Мені знадобилася всього чверть години, щоб відшукати більш-менш відповідний рецепт зілля… не найкращий варіант, але все ж таки це був непоганий старт.

Залишалося привести до тями Стефанію та пояснити їй свій план.

- Останній крок, - сказав я вголос. - Кріпися, Стефо…

До речі, це непогане запитання, Артуре. Так, ти маєш рацію: з мого боку було безглуздо очікувати, що травниця, у її непритомному стані, зуміє вислухати мене і тим паче зварити найскладніший багатокомпонентний відвар. Але я цього й не чекав! Я планував використати потужні чари, якими чудово володів уже тоді. Вони здатні підштовхнути внутрішні ресурси організму та вивести людину навіть із коми. На жаль, ефект має лише тимчасовий характер, та й небезпечно зловживати такими струсами… але бувають ситуації, коли немає іншого вибору!.

- Ну, що, почнемо? - неголосно промовив я, бадьорячись. Я нервувався, хоч і не хотів визнавати, що не впевнений в успіху на 100%.

Я зупинився біля крісла Стефанії, хмурячи лоба і покусуючи губи. Мене чекала нелегка робота… заклинання було складним і вимагало чималих енергетичних витрат, я сумнівався, що в мене достатньо сил та навичок. Теорію я знав досконало… а ось практики не вистачало, а практика – найголовніше.

Втім, не зображатиму хибну скромність: звичайно, я опинився на висоті. Ритуал зайняв більше години і вимотав мене остаточно, але я впорався. Немає сенсу вдаватися до зайвих подробиць, це тема для окремої лекції. Скажу лише, що весь церемоніал заснований на роботі з чистою енергією, заклинання та магічні паси руками – тільки додаткова допомога недосвідченим чаклунам, яким я тоді й був. У ті дні я не вмів черпати енергію безпосередньо з Всесвіту і використовував власне тіло як її провідник, а тому до кінця процедури нагадував вичавлений лимон.

Я знесилено опустився на підлогу і, спершись спиною об стіну, втомлено заплющив повіки. Тепер я, а не Стефанія, був майже непритомний.

- Ти в порядку? - долинув до мене хрипкий, не зовсім впізнаваний голос. - Ти живий?

Мені знадобилося деяке зусилля волі, щоб розплющити очі та сфокусувати погляд на джерелі звуку. Ним виявилася Стефанія: вона прийшла до тями й навіть злегка випросталася в кріслі.

- Ти як? - переформулювала вона своє запитання, переконавшись, що я таки живий. Голос її, як і раніше, звучав незнайомо і здавався надто низьким, майже чоловічим. - Виглядаєш ... погано.

Я видав нервовий смішок і похитав головою.

- Як, га? - сказав я вголос, криво посміхаючись. - Це замість спасибі?

Стефанія знизала плечима. На відміну від мене, вона виглядала майже непогано... звичайно, нічого спільного з моложавою травницею цього ранку, але вже й не той напівтруп, який я тягнув у своє лігво пару годин тому.

- Я поки не зрозумію, де я і що відбувається, - зізналася жінка. - Розплющую очі… і бачу тебе біля стіни, без сил і свідомості. Засумнівалася, чи ти живий.

- Живий... начебто... - не цілком упевнено визнав я, прислухаючись до власних відчуттів. Здається, сили помалу поверталися до мене, я навіть зміг підвестися. - Хоча почуваюся побитим…

- А ось мені вже краще, - сказала Стефанія і трохи посміхнулася. - Думаю, саме час подякувати тобі... Ти... допоміг мені. Мабуть… 

- Поки що ні, - заперечив я, повагавшись. – Але планую… допомогти. Ось тому я й привів тебе… хм… до тями.

Стефанія насупилась, почувши каверзу в моїх словах.

- Не розумію… - з підозрою простягла вона, морщачи лоба. - Мені справді стало краще… хіба не це було метою?

- Не зовсім, - ухильно озвався я. - Метою було повноцінне відновлення твоїх сил… а поки що я досяг лише тимчасового ефекту.

- І… скільки він триватиме? - після короткої паузи спитала травниця. – Цей ефект? Не хочеться... знову в темряву, - і вона здригнулася, напевно пригадавши безодню небуття, що її проковтнула; і не це дивно, адже вибратися з цієї безодні жінці вдалося з великим трудом і лише зі сторонньою допомогою.

Знаєш, Артуре, наші страхи реалізуються швидше за бажання. Тому страх смерті, що мучив Стефанію, збувався буквально на моїх очах… їй навіть не знадобилося для цього по-справжньому вмирати… принаймні поки що. Пробач за чорний гумор.

- На жаль, ефект триватиме зовсім недовго, - чесно зізнався я і, обтрусивши штани, підійшов до її крісла. Я вмостився прямо на підлозі, схрестивши ноги турецькою. - Тому не будемо гаяти час! Мені треба встигнути посвятити тебе в усі деталі… поки ти тут, зі мною та у свідомості.

- Гарненький натяк! - пробурчала Стефанія. - Поки я з тобою... а не на тому світі, чи що? Ти це маєш на увазі?

Я не збирався її щадити. На жаль не було ні часу, ні настрою.

- Вибач за жорстокість, але зараз не до ввічливих висловлювань... треба поквапитися.

І я виклав їй свій план. Настав час викласти його і тобі, мабуть.

Я знайшов одне особливе зілля. Рецепт здався мені цікавим, але складним, та й компонентів забагато… а я не дуже гарний в майстерності зіллєваріння, якщо відверто. Однак для досвідченої травниці зварити подібний "супчик" не склало б труднощів. Принаймні я на це щиро сподівався.

Зілля могло продовжити життя Стефанії, але, на жаль, мало неприємний побічний ефект: жінці довелося б стати вічною бранкою Кварталу Легенд і переселитися сюди назавжди. Та ще й пити диво-настій постійно. Кожен день.

- Ось воно, прочитай сама, - сказав я, подавши їй книгу, розкриту на потрібній сторінці. - Пробач… нічого дієвішого я не знайшов.

Стефанія, хмурячи чоло, читала і перечитувала знайдений мною рецепт. Судячи з її обличчя, він їй не надто припав до душі... і я не міг її за це звинувачувати. Я теж не хотів би обмежити своє існування ірреальним світом Кварталу Легенд, застрягти тут надовго.

- Перспектива не найрайдужніша, - нарешті, похмуро сказала вона, опускаючи на коліна пошарпаний томик. - Але… все одно дякую.

Мене зачепив її зневажливий тон. Все одно дякую! Я взагалі не повинен був їй допомагати.

- Можеш пошукати ефективніший рецепт, - їдко промовив я і, не втримавшись, додав: - Ось тільки поспішай... часу у тебе мало.

- Ні, не думаю, що це гарна ідея, - відмовилася від пропозиції Стефанія, вдавши, ніби сприйняла мої слова серйозно. - Досвіду у мене, звичайно, більше, але відшукати відповідний рецепт у такі стислі терміни я не зможу. Не встигну... Працюватимемо з тим, що є, - і вона випросталася в кріслі, немов демонструючи готовність діяти тут і зараз.

Я рідко жалію людей, ти й сам це знаєш. Однак тієї миті мене знову кольнуло дивне почуття, схоже на жалість. Дивовижна жінка! У молоді роки вона напевно з легкістю кружляла голови чоловікам, адже навіть зараз, у такому непривабливому образі, примудрилася пробудити в мені емоції, до яких я зазвичай не надто схильний.

- Головне - допомогти тобі протриматися спочатку, - після короткої паузи промовив я, намагаючись її втішити. - Потім, на дозвіллі, ти знайдеш спосіб... повернутися до зовнішнього світу.

Вона підняла на мене важкий погляд, тонкі губи скривилися в посмішці.

- Ні… сумніваюся. Ти ж розумієш, що цього, швидше за все, не буде... розумієш?

Я нічого їй не відповів, тільки відвів погляд, знизуючи плечима. Ти здогадуєшся, на що вона натякала? Навряд чи… зараз поясню.

Квартал Легенд - дуже особливий простір. Тут можна жити довго, дуже довго… але важливо хоч іноді повертатися у зовнішній світ… інакше той рано чи пізно тебе відкине, і шлях туди буде тобі закритий.

- Пробач, - сказав я вголос, помовчавши. - Я розумію, що перспектива не найприємніша. Але... ти сама не хочеш ризикнути й дізнатися, що таке смерть. Можливо, намальоване твоєю уявою пекло не таке вже й страшне.

Стефанія здригнулася, я буквально побачив, як її тілом пройшло тремтіння. Мої слова налякали її та водночас струснули. Тепер вона була готова діяти.

- Ти маєш рацію, годі гаяти час! - суворо промовила жінка, ривком підводячись. - Приступимо…

Не вдаватимуся в непотрібні тобі деталі. Ти навряд чи станеш варити зілля, та й я - не та людина, щоб навчити тебе цьому мистецтву. Якщо буде бажання, звернемося за порадою до Стефанії, вона підкаже та допоможе.

Тому викладу все стисло.

Ми з травницею витратили решту ночі, щоб продумати план дій і скласти список необхідних інгредієнтів. Стефанія довго щось вираховувала, морщачи лоба і покусуючи нижню губу, потім заявила, що в неї знайдуться потрібні трави.

- І це треба буде варити щодня, - з занепокоєнням нагадав я їй. - Ти зможеш постійно добувати ці… хм… трави?

Стефанія знизала плечима. Не відриваючи погляду від сторінки з рецептом, вона задумливо сказала:

- Виходу іншого немає… щось придумаю, - не дочекавшись моєї реакції, жінка підняла очі від книги й поблажливо додала: - Не хвилюйся, у Кварталі Легенд все набагато простіше. Якщо вмієш правильно ставити завдання… рішення знайдеться.

- Так, ти маєш рацію, - заспокоївся я.

– Скільки у мене залишається часу? - знову повернувшись до вивчення рецепта, поцікавилася травниця.

- В якому сенсі? – не одразу зрозумів я. Стефанія кинула на мене виразний погляд, і я схаменувся: - Ах, так… ти маєш на увазі, скільки часу діятиме моє заклинання?

- Так, тому що за годинку я це не зварю… - пояснила травниця, постукуючи нігтем по сторінці з рецептом. - Навіть із твоєю допомогою.

- Я не знаю, скільки часу ти маєш, - винно признався я. - Багато залежить від твоїх внутрішніх ресурсів. Я сподіваюся, що ти сильна… у всіх сенсах. І поки що ти непогано почуваєшся, так?

- Поки що - так... мені, принаймі, здається, що доволі непогано.

- Сподіватимемося, тобі не просто здається, - нервово посміхнувся я у відповідь. Я все ще був слабкий, проте сили поволі поверталися до мене. На щастя, магам для цього не потрібна допомога інших людей та складні відвари, ми беремо енергію безпосередньо з Всесвіту. - Пропоную переміститися до тебе додому, ближче до всіх цих трав. І почнемо вже варити твій компот чи як його там називають.

Що ми й зробили…

Вона жила в одноповерховому котеджі за кілька кілометрів від моєї барлоги, у приватному селищі. Її житло анітрохи не нагадувало лігво відьми чи баби Яги, цілком звичайний будинок, нічого особливого. Виняток становила хіба що кухня, забита різними приправами, травами та іншим.

- Я чекав гіршого, - посміхнувся я, озираючись на всі боки. - Ну що? Почнемо?

- Почнемо прямо зараз! – з азартом погодилася Стефанія. Мабуть, вона вже заспокоїлася і захопилася ідеєю зварити складне зілля. І я міг її зрозуміти! Мене також приваблюють цікаві магічні завдання.

Однак у цьому випадку мені відводилася нудна роль підмайстра. Вибору не було: Стефанія потребувала моєї допомоги, тому мені довелося стиснути зуби й виконувати вказівки травниці, яка охоче командувала мною. Я терпів… зрештою, що ще лишалося?

Надвечір відвар був готовий, і дуже доречно: Стефанія втратила ранкову бадьорість і здавалася втомленою, вимотаною вкрай... ледве трималася на ногах.

- От і все… - пробурмотіла жінка, важко опускаючись на стілець. - Начебто готове...

– Як вчасно! - зауважив я, з занепокоєнням поглядаючи на Стефанію. - Хочеш спробувати?

- Налий мені... - не розплющуючи очей, попросила вона. - Будь ласка... - голос її звучав глухо і хрипко, як застуджений.

Я знизав плечима і мовчки хлюпнув відвару в порожню склянку. Варево виглядало неапетитно і пахло теж не надто приємно: запах був важким, густим і ніби в'язким.

- Ось, тримай, - сказав я, простягаючи Стефанії її "компот". - Пригощайся, так би мовити…

Вона слухняно припала знекровленими губами до краю склянки й зробила судомний ковток. Наморщила ніс і невдоволено похитала головою, напій явно не сподобався жінці. Залишалося сподіватися, що наш план спрацює.

- Можна пити, - поцмокавши губами, пробурмотіла травниця і зробила другий ковток, цього разу - обережніший. Знову скривилася, але вже спокійно, ніби змирившись із гострим присмаком напою. - Я віддаю перевагу вину, але... нехай буде.

– Тобі доведеться пити це… постійно, – нагадав я їй. - Витримаєш?

- А я маю вибір? - скептично поцікавилася вона, розплющивши одне око. - Тому… витримаю.

Я кивнув, приймаючи її відповідь. Мені подобалося, як вона трималася… в інших обставинах ми цілком могли стати добрими друзями… проте старт наших відносин виключив таку можливість. Ми непогано спілкуємося, але друзі – це щось більше, згоден?

* * *

Янус зітхнув, розплющуючи очі - ділячись своїми спогадами, він стиснув повіки, ніби прагнучи проникнути в минуле і побачити всі ті картини, які яскраво описував учневі.

- Ось і все, - резюмував він, усміхнувшись Артуру: той слухав наставника з відкритим ротом, натхненний і захоплений цією історією. Янус умів “смачно” розповісти навіть найбанальніший сюжет.

- І... чим усе скінчилося? - несміливо спитав Артур.

Як завжди, Янус не втратив шансу висміяти свого підопічного:

- Хіба незрозуміло? Ти ж бачиш Стефанію… отже, вона жива. Логічно?

-Логічно, - пробурчав Артур і ображено додав: - Але я мав на увазі зовсім інше.

- Тоді конкретизуй. Час навчитися максимально ясно висловлювати свої думки. Не змушуй співрозмовників вгадувати зміст сказаного.

Хлопець зітхнув. Так, вчитель вимагав точності будь-якого формулювання: завдання, з яким його учень справлявся далеко не завжди… принаймні, на думку Януса. Сам Артур вважав інакше.

- Я маю на увазі долю цієї, як її, Стефанії, - пояснив юнак. - Долю у більш глобальному сенсі… знахарка так і застрягла у Кварталі Легенд?

Янус посумнішав:

- Боюся, що так... принаймні, наскільки я знаю. Не можу похвалитися, що уважно стежу за її життям.

Артур схилив голову набік, обмірковуючи його слова. Не все зі сказаного було йому зрозумілим.

- А ви не думаєте, що мадам Стефанія знову візьметься за свої фокуси? – обережно поцікавився він після паузи. - Якщо ви не стежите за її життям… цілком може!

- Ні, ні, - заперечив Янус, і Артуру здалося, що Наставник переконує насамперед себе самого. - Мої чари все ще діють. Стефанія не може пити силу дівчат без мого відома. Я відчув би… та й навіщо їй це? Будь-яка енергія, отримана такою манерою, струмочком стікатиметься до мене.

Артура пояснення мага анітрохи не переконали:

- А раптом вона знайшла якийсь інший рецепт, що дає такий самий результат?

Янус зміряв його похмурим поглядом:

- Ти примудрився посіяти в мені сумніви... Браво, це мало кому вдається! Ну-ну, не дуже уявляй про себе, - додав він, помітивши гордовиту посмішку на губах учня. - Ти рідко виявляєш гостроту розуму та кмітливість, так що лови момент… 

Самовдоволення відразу стекло з лиця Артура, причому так раптово, наче його стерли мокрою ганчіркою. А Янус безтурботно продовжував:

- Але ти маєш рацію: треба наглядати за нею… за мадам травницею. Нічого, займемося цим на дозвіллі.

Подумки відзначивши множину (“МИ займемося”, ось як?), Артур квапливо продовжив:

– У мене ще є питання! Можу задати?

- Якщо це не марна цікавість, то задавай, звичайно. Хіба я колись заперечував? – підняв брову Янус. - Здається, навпаки…

Артур подумки хмикнув. Ну і ну! Янус у своєму репертуарі: вічно прискіпується до учня і лає за “неточність формулювань”, а сам відповідає запитанням на запитання! Чи є у світі справедливість, га?!

- Це не марна цікавість, - одразу сказав хлопець. - Я просто хотів уточнити один момент… покупниці мадам Стефанії купували у неї трави, варили відвари… а де це відбувалося? У Кварталі Легенд? Де вони їх варили і потім пили?

Янус не без поваги зиркнув на нього:

- Ну й ну, а запитання непогане! Ти робиш успіхи сьогодні, я приємно вражений.

- І на тому спасибі, - пробурмотів хлопець, намагаючись приховати, що задоволений.

- На жаль, я не можу відповісти тобі зі 100% упевненістю, - вів далі маг. - Я не вивчав це питання спеціально. Варіантів може бути багато. І кожна покупниця, швидше за все, має свою історію.

– Наприклад? - наморщив чоло Артур, даремно намагаючись вигадати хоча б один слушний сценарій.

У Януса, на відміну від учня, проблем з уявою не виникло:

- Припустимо, дівчина відвідує Квартал Легенд уві сні... У такому разі куплені трави з'являться в її житті самі собою, можливо, відразу у вигляді "диво-відвару". Або є ще такий варіант: красуня варить чаклунське зілля тут, у Кварталі Легенд... і нічого не пам'ятає про це вранці. Але ефект все одно зберігається, і вона почне худнути нібито без причин. І про неї будуть говорити "їсть, що хоче, і не гладшає"!

Артур похитав головою, перетравлюючи почуте, і крадькома глянув у бік Стефанії, яка бадьоро продавала свій товар юним красуням; як і раніше, вони вилися навколо неї строкатою зграйкою. Після розповіді Януса травниця вже не здавалася йому нудною та нецікавою. Тепер він помітив, що вона має зрілий шарм, характер і, безперечно, силу духу. Так, яскрава особа, в юні роки, напевно, була гарна собою.

- Ну що, як тобі перша легенда? — спитав чаклун, витримавши паузу, протягом якої теж вивчав Стефанію. - Непоганий початок, як вважаєш?

- Так, мені сподобалось! - енергійно кивнув Артур і, не подумавши, додав: - Я навіть захотів навчитися варити чаклунські відвари!

- Невже? - Янус хижо примружився. - Це легко влаштувати! Я, зізнатися, у цих справах не майстер, але Стефанія, напевно, не відмовиться поділитися з тобою своїм досвідом. Ідемо, поговоримо з нею!

Артур навіть позадкував, жахнувшись перспективі отримувати уроки у мадам травниці. Тільки цього йому не вистачало!

- Ні, ні, я пожартував, - поспішно сказав він, відступаючи на крок. - Я говорив несерйозно.

- Наступного разу обережніше формулюватимеш свої думки, — безжально зауважив Янус, схопивши учня за лікоть. - Якщо інакше навчити тебе не виходить... нехай цим займеться Стефанія! Пари уроків зіллєваріння буде, мабуть, достатньо, щоб прищепити тобі навичку думати, перш ніж говорити!

Янус впевнено попрямував до травниці, і його учень понуро поплентався за ним.

"А все так добре починалося!" - похмуро думав Артур, ідучи за учителем.

Що ж, правило засвоєно: відтепер він обмірковуватиме кожне своє слово. Кожне! Стефанії в якоісті уроку йому з лишком вистачає.