Дивак, або Межі "Нормальності"

Цикл "Психологіня"

Російськомовна версія
Англомовна версія

Офіційно Наталі вважалася самотньою. З чоловіком вона розлучилася досить давно, знову виходити заміж не поспішала... та й не було в полі її зору адекватних кандидатів.

Самотність, щоправда, була досить умовною… коханців в її житті вистачало. Вони регулярно змінювали один одного, прикрашаючи її дозвілля своєю досить невибагливою компанією. Втім, межі спальні ці романи не залишали. Зрідка Наталі знайомила чергового кавалера з близьким колом подруг... і ніколи - із сином та матір'ю.

Навіщо? Щоб почути півсотні їдких коментарів від маман, яка почне критикувати все в її обранці, від зовнішності до манери розмішувати цукор у чаї? Або щоб виправдовуватися перед сином, Платоном, який засуджуватиме саму ідею нового чоловіка у житті його матері?

Була і ще одна проблема, яка ускладнювала можливість знайомства, а саме – відстань. Між нею, Наталі, та її близькими пролягали кілометри та кілометри… адже вона – у Польщі, а син із матір'ю залишилися в Україні. Платон, як хлопець призовного віку, в будь-якому випадку не міг виїхати з країни, що знаходиться у воєнному стані, а ось мати просто не хотіла. З ослячою впертістю вона твердила дочці, що не уявляє свого життя ніде, крім України, і начхати на загрозу ракетних атак та інші “воєнні пригоди”.

Звичайно ж, можна було б організувати знайомство по Зуму – чи що ще вигадали айтішники, щоб спростити онлайн-комунікацію? Проте який сенс влаштовувати складні відеодзвінки, якщо черговий кавалер навряд чи протримається у своєму статусі довше за кілька місяців? Ось якщо стосунки стануть справді серйозними, вийдуть за рамки побачень у спальні, тоді так… тоді варто подумати, як познайомити обранця з важливими для неї людьми. Але не раніше, не раніше.

- Дивно, що ти не можеш знайти собі когось постійного, - сказала їй якось подруга, бувши проїздом у Варшаві (на жаль, канули в минуле щасливі довоєнні часи, коли вони були всі разом, в одній країні й навіть одному місті... тепер їх розкидало світом, і кожна зустріч ставала дорогоцінною).

- Це й справді непросте завдання, - ухильно відповіла Наталі, не вдаючись у подробиці. Жінці не хотілося виправдовуватися і пояснювати, що, за великим рахунком, їй не потрібен хтось “постійний”. Постійність означає одноманітність… і нудьгу.

- Ти гарна собою, розумна, успішна в кар'єрі, - уперто не сходила з теми подруга, роздратовано хитаючи головою. - У чому причина? У Польщі? Мабуть, мовний бар'єр?

 - Загалом-то ні... - ліниво озвалася Наталі, знизуючи плечима. - Я цілком непогано висловлююсь польською. Призвичаїлася за цей рік.

 Хоча навіщо їй слова у спальні? Там говорять мовою кохання… У хід ідуть руки, губи… язик теж бере активну участь… але інакше, інакше!

- Отже, різниця менталітетів? – припустила подруга.

Наталі схилила голову набік, розмірковуючи. Чи відчувала вона різницю менталітетів під час спілкування з поляками? Ні, мабуть… тим більше, що серед її близьких (дуже близьких, хоч і тимчасових) друзів були не лише поляки. Попадалися й українці (з тих рідкісних щасливчиків, які зуміли залишити Україну до того, як це стало неможливим для чоловіків).

- Не знаю, - нарешті сказала вона вголос. - Почасти, звичайно, різниця менталітетів відчувається, але загалом, річ не в цьому. Просто мені подобається моє життя ось таким, як зараз. Розумієш?

Ні, подруга не розуміла. Вона дивилася на неї, як на дивачку... у кращому випадку.

- Ти вважаєш це дивним? - прямо спитала Наталі, криво посміхаючись.

- Ну… це незвично, - ухильно озвалася приятелька. - Так поводять себе чоловіки.

Так, точно, вона вважає її "дивною". З іншого боку, якими є межі умовної “нормальності”? Що таке "нормально"?

- Нехай так, - миролюбно визнала Наталі, обміркувавши слова подруги. - Я справді іноді трохи "дивна".

Ну, а хто з нас не без своїх маленьких (а подекуди й великих!) дивацтв?

Взяти, наприклад, молодого чоловіка, що розташувався в кріслі її кабінету. Євген Сидоренко, новий потенційний клієнт. Ось хто був дивним, причому буквально у всьому!

Починаючи з імені.

- Євген? - запитала Наталі не без здивування. Не Женя або Євгеній. Саме Євген.

- Так, - підтвердив він. - Не люблю, коли мене називають Женею. Я – Євген, – у його голосі пролунала нотка гордості.

- Домовилися, - посміхнулася вона.

Ім'я було далеко не єдиною його "незвичайністю". Зовнішність також вражала.

Він був високим, струнким, навіть худорлявим, на вигляд років десь 30 з гаком... Його солом'яно-русяві кучері були коротко підстрижені біля вух і залишені довгими ближче до маківки, створюючи враження такого собі вихрастого "чубка". Тонко промальоване обличчя з шаленими карими очима перекреслювала смуга густих пшеничних вусів, які хлопцю категорично не йшли, хоча й робили образ виразнішим.

Але головне – вбрання! Світла вишиванка і щось дуже екстравагантне, у стилі фіолетових шаровар. А на ногах – червоні крокси! І, здається, нігті на руках підфарбовані перламутром.

“Ну й ну….” - збентежено подумала Наталі, розглядаючи неординарного візитера і щиро сподіваючись, що розгубленість не позначилася на її обличчі. Вкрай непрофесійно показувати, що зовнішній вигляд клієнта тебе бентежить. Психолог має дивитися на світ незашореними очима.

Все ж таки їй попався яскравий персонаж! Такого точно помітиш у будь-якому натовпі… і проводжатимеш здивованим поглядом.

- Якщо що, я не гей, - сказав він, криво посміхаючись і не без іронії спостерігаючи за її реакцією.

- Я цього й не казала, - спокійно зауважила Наталі. – І навіть не думала.

Вона не кривила душею, Євген справді здавався їй цілком традиційно орієнтованим... принаймні у сексуальному плані. Звичайно, він виглядав вельми ефектно, проте уподобання в ліжку та манера одягатися ніяк не пов'язані... а якщо й пов'язані, то не так "в лоб". Чоловіка з екстравагантною зовнішністю цілком можуть приваблювати жінки. Чому б і ні? Можливо, йому просто подобається бути у центрі уваги! Або ж він шанувальник різноманітних експериментів.

Згодом з'ясувалося, що справедливі обидві версії… хоча до істини ближча все-таки друга. Втім, про це Наталі дізналася дещо пізніше. Поки що залишалося гадати.

- Саме так, я зовсім не гей, - повторив Євген. - Я… скажімо так, фрік. Дивак.

Подібна самопрезентація її неабияк потішила. Вона посміхнулася, хитаючи головою:

- Чи не надто ви суворі до себе?

- Чому ж суворий? – не погодився він. - Зовсім ні. Чим погано бути фріком?

- Дивлячись, що ви вкладаєте в це поняття, - спокійно зауважила Наталі.

- Ну… бути фріком – отже, бути дивним в очах інших. Не таким, як усі. Не таким, як заведено.

- Не бачу нічого поганого в тому, щоб бути не таким, як заведено. Не схожим на інших… за умови, що все лишається в рамках закону.

- Не хвилюйтеся, все в рамках закону, - поспішив запевнити її дивовижний гість. - До "незаконної фрікуватості" я поки не дійшов.

Варто було визнати: Євген викликав у неї симпатію. Звичайно, робити якісь остаточні висновки було зарано, проте початок здавався цілком перспективним.

- Тому я, власне, і прийшов, - вів далі Євген.

Брови Наталі поповзли вгору.

- Невже ви боїтеся дійти до незаконного рівня… дивакуватості? - здивовано уточнила вона.

– Не зовсім… – Євген схилив голову набік, розмірковуючи, як сформулювати свій запит. – Я хочу зрозуміти себе самого. Я… лякаю знайомих.

- Прямо лякаєте? – не повірила йому Наталі.

- Так, лякаю, - підтвердив Євген, знизуючи плечима. - Можливо, не всіх, але... у багатьох викликаю подвійні почуття.

- І вас це бентежить?

- Швидше, заважає, - повагавшись, постарався пояснити хлопець. - Я хочу розібратися в самому собі ... і або прийняти те, що є, або спробувати змінитись.

- Цікаво… - задумливо простягла Наталі. - І ви готові змінитись?

Він придушив зітхання, понурившись:

- Ну… не хотілося б… мене влаштовує моє життя та мої звички… але… дідько! Можливо, доведеться щось змінити. Або навчитися грати роль “звичайної” людини. Нормальної.

- Не фріка, - зі сміхом підказала жінка, очі її сміялися. Безперечно, він подобався їй… навіщо йому змінюватись? Нехай залишається таким, як є… просто виключить із кола свого спілкування надто лякливих… тих, хто його не розуміє та не приймає.

Проте давати подібні поради – не дуже професійно. Психологи (а вона саме психолог, хай і без диплома!) так не працюють. Вони не дають поради… вони діють тонше. Обережніше… Та й взагалі, треба поспілкуватися довше… а там буде видно.

– До того ж, зараз модно відвідувати психолога! - продовжував Євген бадьорішим тоном і знову посміхнувся. Посмішка в нього була дуже чарівною… той, що пробуджує несвідоме бажання посміхнутися у відповідь.

Що Наталі й зробила, причому дуже охоче:

- Отже, ви дотримуєтеся трендів?

- Не завжди та не всіх. Але до цього тренду я вирішив приєднатись... хоча б спробувати.

- Розумний підхід! - не могла не визнати Наталі та задумливо додала: - До речі... у мене почуття, що я вас десь бачила... ось тільки ніяк не згадаю, де саме.

Євген посміхнувся:

- Ну… цілком могли. Особливо, якщо дивіться шоу Майстер-Шеф.

- Точно! - з полегшенням вигукнула вона, енергійно хитаючи. - Я не велика шанувальниця таких телепрограм, але часом десь щось трапляється на очі… це кулінарне шоу, так? Змагання серед талановитих аматорів. І ви, здається, перемогли в одному із сезонів… не помиляюся?

- Не помиляєтесь. Переміг, так… п'ять років тому… виграв грошовий приз, на який зміг відкрити свій перший ресторан у Києві. Тобто цих грошей не вистачило... але вони допомогли. А ще я отримав можливість пройти курси кулінарного мистецтва у Парижі, у школі Le Cordon Bleu. Життя з того часу змінилося… на краще.

Наталі розквітла посмішкою:

– Тепер я згадую! Так, так, я чула про вас. Ви активно розвиваєте українську кулінарію, воскрешаєте наші традиції... пов'язані з їжею. Правильно?

- Ага, все так, - весело підтвердив Євген, явно задоволений її обізнаністю. - Власне тому я зараз у Польщі. Я тут ненадовго… повертаюся назад в Україну через кілька тижнів. Ми проводимо благодійний вечір української кухні, всі зібрані кошти підуть на користь ЗСУ.

- Зрозуміло… - простягла вона. - Я думала, ви сюди емігрували... через війну.

- Зовсім ні. Я українець і залишаюся у своїй країні, незважаючи ні на що. Але іноді мені вдається вирватися на кілька днів… ось як зараз. Отже, наші з вами наступні сеанси будуть, швидше за все, онлайн. Це можливо?

- Звичайно! - Наталі здивувалася запитанню. - Якщо я виключу онлайн-консультації, залишуся без клієнтів.

- Що ж, тоді все гаразд, - заспокоївся він. - Напевно, мені треба розповісти детальніше про себе? Щоб ви розуміли, з чим я прийшов і що мене взагалі непокоїть.

- Так, звісно, - погодилася Наталі. - Розповідайте у зручному для себе форматі.

 

Євген: Початок Історії

Скільки себе пам'ятаю, завжди любив готувати, хоч і не припускав, що зв'яжу своє життя з кулінарією. Якось навіть на думку таке не спадало... проте доля розпорядилася інакше.

Втім, про все по черзі.

Мені пощастило: я родом із забезпеченої родини. Не можу сказати, що багатої (зовсім ні), але дитинство було цілком ситим. І дуже щасливим… жодних турбот, повна свобода та роздолля. Батьки анітрохи нас із сестрою не утискали, не вимагали хороших відміток у школі й спокійно ставилися до скарг вчителів на мою не надто зразкову поведінку (я завжди ненавидів дисципліну і любив пожартувати).

Школу я сяк-так закінчив. Оцінки, щоправда, залишали бажати кращого, але я не прагнув бути відмінником. Навіщо? Я не бачив у тому жодної вигоди, і майбутнє показало, що я мав рацію. Тим більше, що до університету я вступив без особливих проблем навіть зі своїм скромним табелем. Вибрав економічний факультет… не через любов до економіки, а просто підкоряючись віянню моди. Знову ж таки, горезвісні тренди… того разу слідувати їм виявилося не найблискучішою ідеєю.

Але я не шкодую, що навчився на економіста. П'ять років студентства пішли мені на користь, дали можливість розправити крила та подорослішати. Зрозуміти, хто я такий і чого хочу від життя. Та й взагалі… Розбиратися в економіці хоч на якомусь рівні – непогана навичка. Вона мені пізніше знадобилася.

Були й свої мінуси. Наприклад, я дико нудьгував ці декілька років. Економіка не змогла мене захопити та зайняти всі мої думки. Тому я розважався як умів, спрямовуючи енергію в інші річища. Скажімо, у свій час я намагався організувати мінітеатр і пропонував квитки на імпровізовані вистави (платно, зрозуміло!). Потім купував подешевше і продавав дорожче жувальні гумки та шоколадки... ще щось таке вигадував. Недоліком фантазії я не страждав, сором'язливістю теж… взагалі був дуже креативним хлопцем. І лишився креативним. Мабуть, це моя відмінна якість… звідси, власне, виникає моя любов до екстравагантних експериментів із зовнішністю… і не лише з нею.

Втім, повернемося до моїх юнацьких років. Я закінчував університет і розмірковував, як бути далі, коли тітка запросила мене погостювати до Італії. Так, так, сестра моєї матері вдало вийшла заміж за італійця, тому я завжди міг (та й зараз можу) навідатися до неї в Мілан… що я і зробив з великим задоволенням.

Здавалося б, що тут особливого? Подумаєш, поїздка до Італії… ну прожив там кілька місяців… і що? Яке це має значення?

Насправді – величезне. Принаймні для мене та мого подальшого життя. Бо саме та подорож започаткувала того Євгена Сидоренка, який зараз сидить перед вами.

Річ у тому, що я не обмежився Міланом, де, власне, і влаштувалася моя тітка зі своїм чоловіком. Я подорожував різними містами Італії і в кожному відвідав безліч ресторанчиків... і познайомився з їхніми обдарованими шеф-кухарями. Вони розплющили мені очі на традиційну італійську кухню, змусили по-новому поглянути на місцеві страви... і надихнули своїм ентузіазмом. Я зрозумів, що кулінарія - це не про прагнення набити живіт… це про мистецтво, про самовираження за допомогою чаклунства біля плити… це про експерименти! А я завжди любив експериментувати.

Так воно й почалося. Я відточував свої кулінарні таланти, намагався розібратися в кухнях різних країн світу і вже потроху планував, як використовувати своє новонабуте хобі. Така вже я людина. Люблю вибудовувати стратегії, креативити, ставити якісь масштабні цілі. І кулінарія не стала винятком. Я не вмію просто жити… я маю діяти… грубо кажучи, я такий собі “досягатор”.

У результаті я опинився серед учасників програми МайстерШеф… чесно кажучи, я не сподівався перемогти (надто сильними були мої конкуренти), але я точно розраховував на свого роду просування… рекламу власних кулінарних здібностей. Однак МайстерШеф не обмежився лише промоцією; це шоу послужило трампліном у нове життя… те, яким я й живу зараз.

Знаєте, чому я все ж таки переміг? Чому виявився кращим за всіх інших, дуже талановитих і часом безпринципних? Впевнений, що причина – саме в тому, що я фрік. Так, так, не дивуйтеся. Я не боявся ризикувати, я не готував – я творив! Ризик, творчість на межі божевілля, завзятість, дещиця везіння - ось мій простий, але дієвий рецепт, ось що призвело мене до успіху на проекті.

Я завжди був таким… хм… креативним. Завжди умів нестандартно дивитись на речі та мислити нешаблонно… поза рамками. Які рамки, ха! Я ніколи їх не визнавав і не терпів нав'язаних обмежень. Не терпів і не терплю і досі. Щобільше, з роками ця моя якість лише посилюється і виявляється скрізь: моїх кулінарних пошуках, манері одягатися, коханні.

Мене вважають дивним, часом навіть чокнутим. І я вже й сам починаю сприймати себе так само… Дивний. Фрік. Дивак. Щоправда, я досі сподіваюся, що це моя сильна сторона… те, що робить мене успішнішим за інших і допомагає знаходити оригінальні способи розв'язання проблем та незвичайні підходи до виконання завдань… розумієте?

Наведу як приклад мій ресторанчик. Можливо, ви чули про нього? Я назвав його “Крокуючи у Майбутнє”. Взяв за основу наші українські рецепти, перевірені століттями кулінарні традиції й трохи доопрацював, додавши такі собі умовні “родзинки”. І тим самим ніби зробив крок з минулого в майбутнє. Це дало чудовий результат! Моя кухня не для всіх, деяких відвідувачів бентежать незвичайні інгредієнти (скажімо, бджоли) та сміливі поєднання (такі, як квашена капуста з медом або цибулеве повидло). Але якщо ви наважитеся спробувати мої страви, клянуся, ви в них закохаєтеся! І будете моїм постійним клієнтом. Іншого не дано.

Ще один приклад моєї “креативності” – видозмінене ім'я. Хоча яка, до біса, різниця, Євген я чи Євгеній? Чому це викликає стільки суперечок, чому всі дивуються та іноді навіть обурюються? Мені подобається бути саме Євгеном. І крапка.

Або взяти мій зовнішній вигляд. Багато хто чомусь вважає мене геєм... але я гетеро. Я сплю з жінками, просто мені подобається експериментувати зі стилем. Як взагалі пов'язані мої сексуальні уподобання з одягом?! Це просто безглуздо! Але... дурнуватих людей, як я переконуюсь з кожним днем, навколо чимало. На жаль!

До речі, про сексуальні уподобання… мої смаки тут теж… хм… незвичайні. Нічого крамольного, не подумайте зайвого! Однак не всі дівчата погоджуються протестувати мої… ммм… ідеї на практиці Я люблю сміливі експерименти в спальні, але де знайти таку ж відчайдушну подругу - не розумію!

Тому я й прийшов. Ні-ні, я зовсім не хочу, щоб ви зіграли роль свахи. Просто… чорт, я втомився шукати. Може, річ у мені? Принаймі, всі навколо думають саме так… але тепер я починаю їм вірити. Сподіваюся з вашою допомогою розібратися, хто, власне, має рацію… і вжити відповідних заходів. Готовий навіть змінитися…. якщо, звісно, ​​зможу.

* * *

– Якщо зможете? - повторила його останню фразу Наталі, коли Євген замовк, завершивши свою розповідь. - Ви сумніваєтеся у власних силах… чи бажанні?

Гість знизав плечима, не без смутку посміхнувшись.

- Якщо чесно, у всьому, - зізнався він після короткої паузи. - З одного боку, мені подобається бути собою, подобається мій спосіб життя… подобається креативити! З іншого боку… а чи зможу я взагалі стати іншим? Чи зможу заглушити тягу до нестандартності? Існує думка, що змінитись неможливо…

- Справді, така думка є, - кивнула Наталі. - І багато психологів дотримуються саме цього погляду.

– А ви? - прямо запитав Євген.

- Я не така категорична. Я вважаю, що змінитись кардинально дійсно неможливо. Але... можна адаптуватись під певні умови.

- Тобто? - насупився Євген. – Це як?

Наталі схилила голову набік, намагаючись підібрати відповідний приклад.

- Скажімо, запальна людина не стане безмежно спокійною. Але може навчитися контролювати свій гнів і давати волю власному темпераменту у випадках, коли це недоречно. Або спрямовувати свою лють у корисне русло.

- Лють у корисне? Чи це реально?

- Чому б і ні? – знизала плечима Наталі. - Злість може бути своєрідним бустером… каталізатором наших дій. Або можна, наприклад, піти побігати чи відвідати спортзал, щоб скинути нервову напругу і перемикнутися на щось інше... є різні варіанти. І якби був гнів вашою проблемою, ми підібрали б якесь відповідне рішення саме для вас… але навряд чи ви надмірно агресивні.

-Я не агресивний, - усміхнувся хлопець. - Але, загалом, ваш метод мені підходить… і я готовий вчитися керувати своїм… хм… темпераментом.

- Про це поки що рано говорити, - заперечила Наталі. - Мені здається, ви таки надто критичні до себе. Бути оригінальним та креативно мислити – перевага. Ви унікальний, і у цьому немає нічого поганого.

– Бути унікальним складно, – зітхнув Євген. Він, як і раніше, посміхався, хоч і дещо вимучено. - Тебе не розуміють та не приймають. І я ж не все вам розповів! Торкнувся лише верхівки айсберга…

– Розкажіть більше, – запропонувала Наталі. – Для цього ми вами й зустрілися.

- Дійсно… Що ж… мені, наприклад, взагалі не подобається традиційна модель сім'ї. Не лише сім'ї… будь-яких стосунків! Ну… плюс-мінус серйозних, короткі романчики не рахуються.

- Ви маєте на увазі вірність та моногамію? - діловито уточнила жінка, згадавши одну свою клієнтку, яка щиро вірила у довговічність вільної любові та приреченість моногамної. Можливо, і Євген вважає так само?

Проте хлопець заперечливо похитав головою:

- Не зовсім… тобто я не проти інколи… хм… гульнути… для настрою. Але я не про це. Я про нудьгу у стосунках! Про передбачуваність. Про те, що потрібно все планувати, обговорювати… робити “як треба”. Як заведено!

- Поки не дуже розумію, до чого ви хилите, - чесно сказала Наталі, здивовано хитаючи головою. - Хіба ви ніколи не плануєте нічого?

- Ну, в бізнесі, звичайно! Але ж це стосунки… це має бути чимось простішим… більш непередбачуваним і спонтанним! Хіба ж ні? - бачачи по обличчю співрозмовниці, що вона все ще далека від розуміння, він додав: - Гаразд... наведу приклад... однієї своєї подруги. Тепер уже експодруги.

 

Євген: Історія Кохання

Її звали Катею. Ми познайомилися на званому обіді, який я влаштовував для важливих закордонних гостей. Вона була в команді менеджменту, жваве дівчисько, усміхнена… промениста. Я одразу звернув на неї увагу та запропонував продовжити спілкування за межами заходу. Катька охоче погодилася (до речі, їй більше подобалося, коли до неї зверталися як до Кет… що теж зачепило мене… у хорошому сенсі! Мені здавалося, я зустрів споріднену душу… людину зі схожим світоглядом. На жаль, поквапився з висновками!).

Ми почали зустрічатися, і незабаром наші стосунки переросли у щось більше, ніж просто приємний роман… стали досить серйозними.

Чи я її любив? Не знаю… можливо. Мені в ній багато чого подобалося.

Насамперед вона була на мій смак зовні. Така собі великоока та витончена, але без зайвої худорлявості. Мала всі потрібні вигини… а хода яка! Легка. Не йде, а буквально летить над землею.

І мені подобалося, що вона з тих, хто ніколи не засмучується, не ниє. І почуттям гумором не обділена, що є рідкістю для жінки. Весела, смішлива, часто-густо посміхається.

Але найголовніше – її апетит! О, як я люблю жінок із нормальним апетитом! Вона любила поїсти, не визнавала дієт... як, власне, і я. Ось чесно, терпіти не можу дам, що вічно худнуть: мовляв, то не їм, інше не їм ... буду тільки моркву і капусту. Бррр... Катька не така!

І спочатку все йшло непогано, ми чудово ладнали... скрізь, у тому числі в ліжку (вона виявилася сміливішою за багатьох своїх попередниць у сенсі сексуальних фантазій). Ось тільки згодом (досить скоро, як на мене) у Катьки з'явилися якісь дивні претензії… хоч з якогось переляку?! Адже я навіть у ранг чоловіка не встиг перейти! Зарано!

Що я маю на увазі? Ось добрий приклад. Якось у п'ятницю ввечері мені зателефонував приятель і запропонував скласти йому компанію (він планував поїхати на рибалку). Я, звичайно, погодився, я ж затятий рибалка. Ми з ранку поїхали за місто, де чудово провели час, багато риби спіймали… я повернувся в неділю ближче до обіду і застав розгнівану Кет. З'ясувалося, що я мав мало не відпроситись у неї! А то як же! Вихідні – це святе! Ми, виявляється, маємо проводити їх разом. Аргумент залізний: "Ми ж тепер пара!" Ну… не надто приємна перспектива застрягти у таких стосунках.

Я й не став у них застрягати. Не через риболовлю, ясна річ… просто аналогічні штуки повторювалися надто часто, і я відверто занудьгував. Ми розлучилися.

* * *

- Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, - пригнічуючи зітхання, сказала Наталі, коли Женя (ох, вибачте, ЄВГЕН!)завершив другу частину своєї розповіді. - Вам не потрібні справжні стосунки. Мабуть, так.

- Виходить, ви нічого не зрозуміли! - розсердився хлопець, енергійно похитавши головою. - Мені потрібні стосунки! Тільки… чорт… щоб дівчина була адекватною.

Наталі скинула брови:

– А ви поставте себе на її місце. Ви прокинулися, а вона пішла на цілий день, скажімо, до салону краси. Навіть не попередивши вас.

- Ну то й що? - знизав плечима Євген. - Чудово! Повернеться відпочивши та більш щасливою... Чим погано?

- Гаразд, салон краси невдалий приклад. А якщо вона поїхала на озеро із подругою? Дівочий пікнік.

– І що? - хмикнув гість. - Я, звичайно, не проти теж поїхати на озеро, але це можна зробити в інший день... і без її подруги. З чого мені засмучуватися? Я що, не знайду чим мені зайнятися? Знайду! Тож у чому проблема?

- Не проблема, звісно, ​​- погодилася Наталі. - Але, може, ви хотіли провести цей день із нею... а вона порушила ваші плани.

- Якщо у мене були пов'язані з Кет плани, то чому я про них не сказав їй? Як інакше вона здогадається, що я там собі вигадав?

- Значить, ніяких домовленостей із Катею… чи Кет… у вас не було? - про всяк випадок уточнила Наталка. - Ви не порушили жодних планів, коли поїхали на рибалку?

- Не було жодних планів, у тому й проблема! - палко підтвердив Євген і обурено додав: - Зрештою, якщо Катя мала якісь наміри на певні вихідні… треба було погодити це зі мною. Тоді я б нікуди не поїхав. Хочу зауважити, що я ніколи не порушив свого слова. Жодного разу.

- Розумію… - задумливо простягла Наталі.

Однак Євген ніяк не міг заспокоїтися, з ентузіазмом розвиваючи свою думку:

- Вона вважала, що ми за умовчанням повинні всі вихідні проводити разом. Для мене це звучить щонайменше дивно.

Розхвилювавшись, він подався до неї, очі його палали яскравим вогнем, а до запалих щік прилила кров, надавши життю та енергії його худому вилицюватому обличчю. Наталі мимоволі залюбувалася ним; не бувши привабливим у стандартному розумінні, Євген мав виражену харизму, яку праведний гнів лише підкреслював. Той рідкісний випадок, коли злість тебе прикрашає.

- Ну в чому я неправий? — вибагливо, майже сердито спитав він.

Наталі придушила посмішку. Цікаво, чому клієнти так часто намагаються домогтися її схвалення? Хотят почути, що вона згодна з ними… не засуджує їх?

Що ж… засуджувати того, хто прийшов до неї за допомогою – вкрай непрофесійно. Принаймні відкрито засуджувати...

- Річ не у тому, хто правий, а хто ні, - вголос сказала вона. - Ви маєте повне право на власну думку… як і ваша Катя. Інша справа, що варто було б обговорити все на старті… образно кажучи, домовитися на березі, хто у що… хм… вірить.

- Домовитися, обговорити... - затьмарився Євген і невдоволено скривився: - Чесно кажучи, розмови до душі - ще одна проблема. Моя проблема.

- Невже? А у чому тут проблема?

- Та вся ця балаканина - таке занудство! - з досадою пояснив він, картинно зітхаючи. - Розмови, розмови... Бррр... на мене це навіює сон. Та й взагалі, сказати можна, що завгодно... важливо, що ти робиш на практиці!

Наталі сумно посміхнулася:

- І я з вами згодна… дії важливіші за слова. Тільки ми, жінки любимо вухами… напевно ви чули цей вислів? Так ось, він цілком справедливий і актуальний.

- Ага, я в курсі, - кисло визнав хлопець, вигляд у нього був дуже тужливий. - Але я говорю не про компліменти... Тут все гаразд, я не проти сказати прекрасній дамі, що вона прекрасна.

- Тоді в чому річ? - здивовано спитала Наталі. Вкотре за цей сеанс вона розгубилася, не в змозі зрозуміти, до чого хилить незвичайний співрозмовник… Що ж, чим складніше завдання, тим цікавіше.

- Комплімент – це нормально… адже комплімент короткий!

- Короткий? - здивовано повторила жінка, ще більше збентежена.

Євген впевнено кивнув:

- Ага! Компліменти не займають багато часу. А всі ці “розмови до душі”... ну таке. Не на мене.

- А що ви маєте на увазі під розмовами до душі?

- Ну ось, наприклад: "Поговорімо про наші почуття!". Або: "Куди все йде?". "Яке в нас майбутнє?" Ну, типу того. Для мене це розмови ні про що. Порожня трата часу! Навіщо це обговорювати? І так рано чи пізно буде ясно, що й куди йде ... якщо йде. Без зайвої балаканини.

Наталі кивнула, задоволена його поясненням:

– Так, тепер я розумію. Що ж, саме в цьому ви не унікальні.

- Ось як? - він ніби образився; принаймні голос його пролунав невдоволено.

Наталі кивнула, його досада потішила її:

- Чоловіки рідко люблять розмови… хм… до душі, – сказала вона, ховаючи посмішку. - Та і я теж не надто велика шанувальниця таких обговорень.

- Невже? - Євген, здавалося, здивувався. - А я був упевнений, що психологи люблять все на світі обговорювати.

Наталі відчула себе зачепленою за живе.

- Мені вистачає розмов на роботі, - сухо зауважила вона. - Тому в особистому житті я волію бути стриманішою… у вербальній сфері.

Жінку здивувала та майже налякала настільки гостра реакція на слова Євгена. Подібна вразливість була їй зазвичай невластива... Наталі давно і твердо усвідомила, що при спілкуванні з клієнтом дуже важливо зберігати емоційну дистанцію... навіть якщо цей клієнт викликає сильну симпатію.

А Євген, безперечно, симпатію викликав. Він подобався їй разом з усіма своїми дивацтвами. Чи завдяки їм?

"Ні до чого хорошого це не приведе... - подумала Наталі, випрямляючись у кріслі. - Настав час зупинитися!"

Так, захопитися клієнтом – погана ідея. Потрібно взяти себе в руки і поглянути на речі холоднокровно... поки багата уява не забрала її занадто далеко.

- Втім, є одна тема, яку я готовий обговорити зі своєю подругою... навіть прагну обговорити! Ось тільки подруга зазвичай проти, - не здогадуючись про думки співрозмовниці, продовжував Євген.

- Ось як? - виринаючи з нетрів своїх мрій, пробурмотіла Наталі. – Невже є тема, яку жінка відмовляється обговорювати?

-Швидше... соромиться обговорювати, - поправив її Євген, очі його сяяли сміхом. - Сексуальні бажання… та еротичні фантазії. Як вам така тема?

О, ця тема була їй дуже близька! Наталі навіть довелося докласти деяких зусиль, щоб придушити в зародку приємне хвилювання, готове розлитися по її тілу солодкою хвилею... Що ж, за інших обставин вона б із задоволенням обговорила з ним його таємні фантазії... і, можливо, допомогла б втілити деякі з них у життя. Чому б і ні? Неважливо, що він молодший за неї… для будуарних розваг вік не завада і не перешкода. Навпаки, жінки 40+ перебувають на піку сексуальної активності… та й він у свої 30+ теж поки що у самому соку. Вони б чудово порозумілися в ліжку.

Ех, мрії, мрії… настав час повертатися в реальність.

Наталі не без зусиль сфокусувалася на розмові.

- Так, я розумію, про що ви. На жаль, багатьом із нас бракує правильного сексуального виховання, - сказала вона навмисне діловим тоном. - Наші батьки – продукт радянської епохи… Секс у їх часи залишався закритою темою… не забороненою, але… якої треба соромитися. Вони просто не знали, як обговорювати все це з нами… їхніми дітьми. Дай Боже, щоб ми навчилися на їхніх помилках і були більш просунутими у питаннях виховання.

- Що ж, ви вгадали, - усміхнувся Євген, цього разу невесело. - Моїм головним сексуальним вихователем став двір… старші хлопці досить рано пояснили мені, що до чого… і вони… хм… не підбирали гарних слів.

- Уявляю, - не втрималася Наталі, пригнічуючи смішок.

- Двір він такий... безжально-відвертий, - знизав плечима Сидоренко. - Ну, а коли мені виповнилося років так… ммм… 12-13… батьки всунули мені занудну книгу про “маточки та тичинки”.

- Думаю, на той час ви вже все плюс-мінус знали… вірно? – впевнено зауважила Наталі.

- Угу... в загальних і досить грубих рисах. Тому книга не справила на мене особливого враження. Всі ці історії про сперматозоїди та яйцеклітини здалися нудними… і мало що пояснювали. Інша річ хлопці з мого двору! Ось вони розповіли саму суть, описали саме дійство! Воно здалося мені дещо дивним… місцями бентежило… але й інтригувало теж.

Наталі кивнула, слабо посміхаючись:

- Що ж… багато хто з нас отримав сексуальне виховання ось таким “дворовим” чином. Це… неправильний підхід до таких важливих питань.

- Невже? Ми якось упоралися, вижили… вірно?

- Вижили – так. Але в результаті все, пов'язане з сексом, набуло неприємного ореолу в наших очах. Отримало такий собі наліт непристойності. Ви, хлопці, простіше ставитеся до подібних речей… а ось дівчатам важче. І за підсумками вони навіть обговорювати ці питання відмовляються.

– Вони? - посміхнувся Євген.

Наталі підняла брови, куточки її красиво окреслених, злегка підфарбованих помадою губ здригнулися в напівусмішці:

- Я не можу сказати "ми". Я вже не схильна до цих забобонів... розібралася з ними багато років тому. Але… далеко не кожна може похвалитися тим самим. Так і живе... скута власними спотвореними уявленнями про секс, переконана в його "непристойності"... вульгарності.

- Звучить сумно, - похмурнів Євген. - Якось... безнадійно.

- Чому ж? – не погодилася жінка. – Надія є завжди. Але повернімося до головного питання нашого сеансу: що саме ви хочете отримати від мене та наших консультацій? Якого результату очікуєте? Ви розповіли багато цікавого... але в чому ви, особисто ви, бачите свою головну проблему?

Євген заговорив не одразу. Схиливши голову набік і примруживши очі, він задумливо покусував нижню губу, розмірковуючи над відповіддю.

- Я... дивний... в очах багатьох, - нарешті обережно сформулював хлопець. Він ретельно підбирав слова, роздумуючи над кожним із них: - У мене нетипові звички, оригінальні уподобання… і мені подобається моє життя! Але… наскільки я нормальний? Де вони – межі нормальності?

- Але чому ви вирішили, що ви ненормальний? - здивовано спитала Наталки. - Оригінальні смаки не мають жодного відношення до психічних розладів.

Євген видав смішок і підняв руки розкритими долонями до співрозмовниці, наче вивішуючи умовний білий прапор.

- Ну, я не мав на увазі прямо психічний розлад… але… все ж таки. Я фрік чи ні? І якщо так… наскільки це критично?

- Критично? - повторила Наталі, знову втрачаючи нитку розмови. – Критично для кого?

Євген задумливо пожував губами, погляд його трохи розфокусувався.

– Ну… скажімо так, критично для мого соціального статусу. Для комунікації… професійної та особистої.

- Що ж, нумо розбиратися, - із задоволенням запропонувала Наталі.

Чорт, він їй однозначно подобався! І подобалося спілкуватися з ним… цікавий клієнт, що не кажи. Складний, але цікавий. Можливо, саме ця складність та нестандартність мислення наділяє його особливим шармом? Мабуть, що так!

- Добре, давайте, обговоримо ваші звички та смаки. З чого почнемо?

– З мого стилю, – охоче прийняв подачу Євген. Він сидів у розслабленій позі, посміхаючись куточками губ і, здавалося, теж насолоджуючись розмовою… що, безумовно, рідкість у кабінеті психолога. - Я люблю екстравагантно одягатися. створювати яскраві образи.

- Я це бачу, - кивнула Наталі, чіпко оглядаючи його. У своїй світлій вишиванці та лілових шаровароподібних штанцях (чи все ж таки спідниці?), з червоними кроксами на ногах і кумедним чубчиком на голові, він виглядав дуже помітно, дисоціюючи зі строгим інтер'єром її лаконічно оформленого кабінету.

Так, він оригінальний... але хіба це погано? Анітрохи!

- На мене косяться, деякі одразу відносять до геїв, - продовжував Євген не без гіркої іронії. - Я вже про це згадував.

– Вам не подобається, що вас вважають геєм? – діловито уточнила жінка.

Хлопець знизав плечима:

- Ну… в цілому, мені начхати… але через це мені складніше спілкуватися з деякими людьми… і складніше вибудовувати стосунки з красунями, - він усміхнувся лукавою посмішкою, не відповісти на яку було неможливо.

Втім, Наталі і не намагалася чинити опір й теж охоче усміхнулася:

- Напевно є красуні, яким сподобається ось такий як ви... оригінальний та яскравий.

"Наприклад, МЕНІ ви до смаку!" - подумки додала жінка. Проте, чи підходить вона під його параметри "красуні"? За віком (40+) однозначно ні... та й у ранній молодості навряд чи підходила. Миловидна – так. Красуня? Малоймовірно.

 Зусиллям волі Наталі не дозволила собі знову утекти у світ мрій і продовжила навмисне спокійним, безтурботним тоном:

- Просто уявіть, що ви вирішили одягатися у спортивному стилі… чи діловому. Думаю, вам це буде личити. Інша річ, чи буде вам зручно в такому вигляді? Сумніваюсь.

Євген навіть здригнувся від її слів.

- Бррр, - нервово засміявся він, мимоволі скривившись. - Жахлива перспектива! Тобто… я міг би носити костюм із голочки, але чисто за приколом… тиждень максимум. Так би мовити, випробувати новий образ. Тимчасово випробувати, не прив'язувати себе на віки вічні до піджаків і краваток.

- Саме так! – задоволено кивнула Наталі. - А отже, навіщо відмовлятися від невинного комфорту заради міфічних красунь? Чи не краще пошукати ту, що зрозуміє вашу тягу до неординарності? Прийме вас таким, як ви є?

– Це звужує поле пошуку… – невдоволено пояснив Сидоренко, похмуро зводячи брови. - По суті, змушує мене вибрати одну конкретну красуню. Не впевнений, що я готовий до цього…

- Це ви ПОКИ не готові, - не погодилася з ним Наталі. - Як тільки ви зустрінете ту, що вас зрозуміє... хто знає? Можливо, ви захопитеся нею, захопитеся по-справжньому і втратите голову.

Євген усміхнувся задумливою, трохи мрійливою посмішкою:

- Хотілося б… втратити голову. Але що робити зараз, доки цього не сталося? Є ж і маленькі людські потреби! І нам доводиться їх задовольняти. Не чекати, доки зустрінеться та єдина, яка почне робити це… хм… на постійній основі.

Наталі придушила смішок:

- Як ви ухильно висловилися! Але суть я зрозуміла. Що ж… поки не зустрілася та єдина, що закружляє вам голову і стане вашою постійною супутницею, у тому числі в спальні, переодягайтеся з нагоди.

Цього разу не вона, а Євген опинився серед тугодумів.

- З нагоди? - здивовано повторив він. - З якої нагоди?

- З нагоди полювання, - бешкетно посміхнулася вона і додала, пояснюючи доступніше: - Полювання на дам… скажімо, якщо ви плануєте з кимось познайомитися або йдете на побачення… особливо перше… можна ж одягтися відповідно? Не примушувати себе постійно ходити таким собі денді… а вбиратися, коли потрібно? Щоб не здатися дивним черговій красуні?

В очах Євгена спалахнув азарт.

- Ого, ось це звучить уже цікавіше! – весело визнав хлопець, енергійно кивнувши. - Це майже як гра... мені це підходить. Дякую за ідею! Ось… вже не дарма прийшов.

-Ну спасибі, - засміялася жінка. - Сподіваюся, це лише старт… і я зможу бути вам ще кориснішою у майбутньому. Продовжимо?

- Я лише за! - з ентузіазмом обізвався Євген. Відкинувшись у кріслі, хлопець трохи посміхався; здавалося, він не на сеансі у психолога, а на зустрічі з доброю приятелькою. І Наталі нічого не мала проти... вона отримувала щире задоволення від їхньої неспішної розмови. Зазвичай клієнти викликали в неї зовсім інші емоції.

- Тоді пункт номер два: ваша потяг виявляти оригінальність у кулінарії. Що тут вас бентежить?

Євген знизав плечима:

- Не знаю… може, я переборщив? Може, потрібно пропонувати простіші страви?

- А ваше меню є дуже своєрідним? - з цікавістю запитала Наталі.

- О, так! – криво посміхнувся він. - Що ви думаєте про бджіл у гречаному меді, наприклад? Як десерт... щось на кшталт цукерок.

- Звучить лячно, - чесно зізналася Наталі.

Ця відповідь ніби засмутила його. Він насупився і після короткої паузи з гіркотою сказав:

- Саме так... так думають багато хто. Лякаються.

– Але це не завжди погано. Те, що лякає, одночасно й інтригує… Можливо, я б ризикнула спробувати ці… незвичайні ласощі.

- Тобто ви вважаєте, що оригінальність у кулінарії – це добре? – діловито уточнив Євген.

- Я не фахівець у кулінарії та бізнесі, але з моєї аматорської думки оригінальність дозволяє вам створити свій унікальний, впізнаваний бренд. Ви легко запам'ятаєтеся споживачеві.

– Так і є, – кивнув Євген. - У мого ресторану справді впізнаваний бренд… тільки тут виникає все та ж проблема… як і у випадку з дамами.

– А саме?

– Це звужує поле пошуку. Складніше полювати! – конкретизував Сидоренко. - Щоправда, у цьому випадку полювання йде не на жінок... а на споживачів. Точніше, відвідувачів. А відвідувачі – це прибуток.

Наталі схилила голову набік, обмірковуючи його слова. Звичайно, до її обов'язків не входила консультація з бізнесової точки зору (вона, як психолог, у принципі не мала права щось радити… тільки спрямовувати!). Але їй справді хотілося вирішити запропоновану Євгеном головоломку. Приємна різноманітність після скиглення інших клієнтів! Як не крути, а обговорювати кулінарію та бренд набагато цікавіше, ніж в черговий раз обсмоктувати заїжджені теми на кшталт професійного вигоряння, невдалих шлюбів тощо… 

- Мені довелося поставити досить високі ціни… - з досадою продовжував Євген. - Інакше мій ресторанчик не вижив би... і споживачі у ресторанчика є, все як би добре... з погляду заробітку. Але гроші – це не все!

- Безперечно, - погодилася з ним Наталі. - Робота займає надто багато нашого часу… а тому має приносити не лише фінансову вигоду, а й задоволення.  

- Саме так! - підхопив Євген і випростався у кріслі, подавшись до неї. Очі його спалахнули, і цей вогник знову перетворив його обличчя, зробив одухотвореним... майже вродливим. - Розумієте, у чому проблема? До мого ресторанчику ходить досить вузьке коло людей… фінансово забезпечених людей! Вони перенасичені традиційною кухнею і прагнуть спробувати щось нове… незвичайне. А якщо ти ризикнув і прийшов... і пригостився... ха! Ти точно з'явишся у мене знову! Тому що мої страви справді смачні. Повірте!

- Вірю, - не стала сперечатися з ним Наталі. - Але у чому тоді проблема? Що Вам не подобається?

- Не подобається, що люди із середнім і тим нижчим статком не можуть до мене прийти. Адже серед них теж можуть бути охочі до чогось нового та незвичайного. Я не хочу обмежувати себе лише елітою суспільства! Розумієте? Не хочу… але поки що не можу знизити ціни. Дилема!

- А якщо урізноманітнити меню та зробити лінійку простих страв на додаток до бджіл у меді та іншому? – запропонувала Наталі після короткої паузи. - Так ви зможете залучити більше людей… і рано чи пізно зменшити ціни навіть на оригінальні… хм… позиції.

Євген скривився, обличчя його набуло кислого виразу.

– Простих страв? Типу пюрешки з котлеткою? - пирхнув він зі зневагою.

Наталі знизала плечима:

- Я не кухар… не надто знаюся на кулінарії. Але... як варіант. Може, не пюрешка з котлеткою, але щось зрозуміліше обивателю на кшталт мене, - вона скупо посміхнулася і додала: - Скажімо, паста з морепродуктами.

– У моєму ресторані акцент на українській кухні, – енергійно заперечив Сидоренко. - Модернізоване меню, але все ж таки. Морепродукти погано вписуються у мою концепцію.

- Ну... тоді... не знаю. Голубці? Вареники з вишнею? Пельмені?

- Нудно… - похмурнів Євген. - Хоча… так. Потрібно йти на компроміси. Адже ви на це натякаєте?

- Не натякаю, а говорю прямо, - хитро посміхнулася вона. - Якщо завжди в усьому вперто гнути свою лінію, результату не доб'єшся… потрібно виявляти гнучкість.

- Що ж… треба обміркувати вашу ідею… Можливо, я так і зроблю… тим більше навіть із примітивними стравами можна пограти! Не просто нудні пельмені… а щось… трохи таке собі… може, з курячою печінкою як начинка? - погляд його розфокусувався, голос "поплив" і зазвучав наче здалеку... здавалося, Євген розмовляє з самим собою. - Завжди можна пофантазувати.

Наталі вирішила нагадати про себе:

- Але не перестарайтеся! Фантазуйте в міру…

Євген не без зусиль виринув зі своїх думок і незрозуміло глянув на неї:

- У якому сенсі в міру?

- Якщо ви почнете готувати пельмені з надто незвичайними начинками, потрібного ефекту не досягнете, - знизала плечима Наталі. - Адже мета запропонувати щось більш традиційне… додати в меню страви, зрозумілі середнячкам… таким, як я.

– Середнячкам? - весело пирхнув Євген, очі його сяяли лукавим сміхом. - Ви вже вдруге називаєте себе середнячком та обивателем. Але... я не згоден. Ви явно не із сірої маси… це одразу видно!

Наталі не могла не посміхнутися йому у відповідь. Комплімент від клієнта, та ще й такого харизматичного? Рідкісний випадок… і, чорт забирай, приємно!

- Що ж, можливо, у мене просто не було випадку як слід протестувати свої кулінарні уподобання, - визнала жінка, на її губах танула слабка посмішка. - Якщо я буду в Києві... вірніше... КОЛИ я там буду, - одразу підкоригувала сама себе вона. - Я відвідаю ваш ресторан і обов'язково спробую найлячнішу страву меню!

- Навіщо чекати? - посміхнувся він, знизуючи плечима. - Запрошую вас на свій благодійний захід, заради якого я, власне, і перебуваю тут… у Варшаві. У мене залишилася пара квитків, тому вам навіть витрачатися не доведеться. Як то кажуть, я пригощаю!

- Щедро, - озвалася вона, знову посміхнувшись. - Але... ловлю вас на слові. Рада відвідати Ваш вечір.

Справді, чому б і ні? Наталі була не проти побачити його в більш неформальних обставинах... поза стінами кабінету психолога. Адже вони, ці стіни, накладають певні обмеження. Тримають в умовних рамках “правильної поведінки”.

- Звичайно, на цьому вечорі будуть не лише оригінальні страви, – попередив Євген. - Тобто будь моя воля… були б лише такі. Але, як ви чітко помітили, іноді потрібно проявляти гнучкість. І оскільки наша мета – зібрати якнайбільше коштів, довелося піти на компроміс. На жаль!

- Але медові бджоли будуть у меню? - уточнила Наталі роблено серйозним тоном, ховаючи усмішку. - Зізнатися, ви мене прямо зацікавили цією стравою.

- Саме бджіл не буде, - розчарував її Євген і додав з багатообіцяльною посмішкою: - Але чимось я вас все ж таки здивую. Смію сподіватися, ПРИЄМНО здивую… протестуємо ваші кулінарні уподобання в реальних умовах!

- Звучить погрозливо, - засміялася Наталі, трохи збентежена. Причому бентежило її не стільки саме запрошення на званий вечір, скільки власна реакція на нього. Варто було б ввічливо відмовитися, а якщо й прийняти запрошення, то з чистої професійної цікавості. Проте Наталі розуміла, що нею рухає не лише це: справжньою причиною було бажання поспілкуватися з Євгеном як з чоловіком... не як із клієнтом.

– Тоді домовились! - підвів невидиму рису Євген. - Я надішлю вам квиток в електронному вигляді сьогодні ж увечері. Мабуть, у мене є ваш імейл.

- Чекатиму, - стримано посміхнулася Наталі, не до кінця переконана, що він говорить серйозно. Зрештою, обіцяти можна будь-що… - Ну а поки що… продовжимо? Отже, з кулінарією та дамами розібралися. Що ще в списку ваших… хм… дивацтв?

- Знову дами! Насправді ми з ними не до кінця розібралися… ми обговорили лише… ммм… старт стосунків. Залишилася найцікавіша тема.

- Ось як? Яка ж?

- Ну, як же? - Євген наче здивувався. - Секс, звісно! Адже це найцікавіше у відносинах… хіба ні?

- Залежить від того, наскільки серйозні вони... ці стосунки, - ухильно озвалася Наталі. - Але секс справді важлива цегла… у цій будівлі.

- Отож! - зі значенням промовив Євген і підняв вказівний палець, немов підкреслюючи вагомість власних слів. - Без цієї цеглинки весь будинок рухне. Так що… може, обговоримо? Або... незручна тема?

Їй на мить стало важко дихати.

- Чому ж? - протягла вона, насилу пригнічуючи бажання розстебнути комір блузи і тим самим полегшити доступ кисню. - Ми можемо обговорювати будь-які теми, які вас турбують. Отже… секс. Наскільки я розумію, у вас тут теж є свої дивацтва?

- О, так... - посміхнувся Євген, в очах його залунали лукаві бешкетники. - Але нічого забороненого... просто... незвичайно.

– Наприклад?

- Ви справді хочете знати? - примружився Євген. Схиливши голову набік, він придивлявся до неї, явно намагаючись вгадати, наскільки вона збентежена і чи варто продовжувати.

Що ж, у душі Наталі вирувала справжня буря емоцій… але збентеження серед них не було. Втім, Євгену не потрібно знати про її справжні почуття… розумніше приховати їх від усіх… навіть від самої себе, і тим більше від нього. Погано, якщо клієнт здогадається про слабкість свого психолога… зрозуміє, що найнята ним експертка насамперед жінка… і лише потім – досвідчений фахівець.

- Так, - виразно і не без виклику промовила Наталі вголос, впевнено зустрічаючи Євгенів погляд. – Я хочу знати.

- Не кажіть, що я вас не попереджав, - засміявся він.

 

Євген: Таємні Бажання

Уявіть таку картину. Просто розслабтеся та пофантазуйте…

П'ятниця. Останній робочий день перед особливими вихідними… у вас у планах не просто побачення, а справжній марафон сексу, коли весь інший світ розчиняється, зникає, і залишаєтеся тільки ви двоє… і океан чуттєвого задоволення.

Однак перш ніж увійти в заповітні двері й повною мірою насолодитися майбутнім вікендом, потрібно як слід підготуватися до цієї пригоди. І найголовніше в такій підготовці - запровадити тимчасове табу на їжу. Так, так, не дивуйтеся. Жодного сніданку, обіду чи вечері. Жодних перекусів! Лише вода, кава (без молока!), чай. Можете додати цукор у свій напій, щоб трохи підсолодити очікування, але більше нічого. Ні крихти!

Розумію, завдання непросте… доведеться виявити всю свою силу волі, усю витримку. Однак повірте, нагорода вартує того!

Отже, припустимо, ви витримали цей нескінченно довгий, нескінченно складний день... і ось нарешті настав вечір. Година Х вже близька! Скоро ви вгамуйте свій голод… і мова не тільки про їжу. Але й про неї також!

Ви зі своєю другою половинкою їдете за місто в заздалегідь орендований будиночок… бажано розташований на лоні природи, наприклад, біля лісу чи озера, де завгодно, головне, щоб це місце було досить відокремленим і красивим.

З собою ви везете все, що потрібно для незабутнього відпочинку: напої, закуски, фрукти та солодощі… можливо, інтимні іграшки, щоб додати пікантності до вашого задоволення. А ще – індичку. Саме вона стане цвяхом вашого сьогоднішнього вечора... або, швидше, ночі. Втім, усьому свій час.

Ви прибули на місце, розташувалися... розклалися. Обидва голодні, знудьгувавши по ласках... і, звичайно, їжі. Ваш апетит непогано розігрався і зробив всі ваші почуття яскравішими... загострив їх межі.

Ви ставите індичку в духовку, і поки вона запікається в ароматних травах і спеціях, віддаєтеся коханню… О, це неповторна насолода: любити один одного на голодний шлунок, коли повітря наповнюють чарівні запахи… вони кружляють голову, п'янять, доводять до шаленства… і перетворюють вашу любовну гру на справжню тваринну пристрасть. Чуттєвість розпалюється до краю і відчувається буквально фізично.

А ось і індичка підійшла. Якраз вчасно! Ви, знесилені після довгих хвилин сексу, влаштовуєте вечерю прямо в ліжку. Плювати на крихти, на брудні плями... настав час підкріпитися! І вино теж не завадить. Або навіть шампанське... навіщо дрібнитися?

Ви їсте і п'єте з такою ж жадібністю, з якою до цього кохалися. Ви просто розчиняєтеся в знемозі насолоди. А під ранок засинаєте в обіймах один одного, п'яні від пристрасті та ігристого вина... і нарешті вгамувавши свій голод... ВСІ його різновиди.

І це лише початок! Попереду у вас ще два дні, які ви проведете разом... наповнивши їх їжею, шампанським і, звісно, ​​любов'ю.

* * *

- Якщо коротко, то ось вона... одна з моїх нестандартних, химерних фантазій, - сказав Євген вже зовсім іншим тоном... позбавленим тієї вкрадливої ​​мрійливості, з якою він описував Наталі вікенд своєї мрії.

Жінка відкашлялася, намагаючись вирівняти подих. Євген намалював неймовірно смачну картину… “смачну” у ВСІХ сенсах, як у самому буквальному, так і інтимнішому… таємному. Наталі раптом згадала, що не встигла пообідати... і що її спальня дуже давно порожня ночами.

Після такої розповіді повернутися в реальність виявилося непросто.

- Одна з... фантазій? - хрипко уточнила Наталі та спробувала усміхнутися. На жаль, губи підкорялися її волі не краще, ніж голос, що пролунав, як чужий. - У вас їх... багато таких?

- О, так! - кивнув Євген, у його очах знову з'явилася розсіяна мрійливість. Здавалося, він помчав думками кудись далеко… можливо, у свій божевільний світ мрій? - Я не скаржусь на уяву… особливо такого плану.

- А що не так із вашою історією? Тією, що ви мені… хм… щойно розповіли? - знову відкашлявшись, обережно запитала Наталі та щиро пораділа, що її голосу повернулася властива йому впевненість. Їй навіть вдалося посміхнутися без колишньої змученості.

- З моєю історією? - здивовано спитав Євген.

Наталі зробила невизначений жест рукою і спробувала чіткіше сформулювати питання:

- Ви сказали, ваші сексуальні бажання та фантазії дещо нетипові… такі собі “фантазії фріка”. І навели приклад такої фантазії… ось тільки я не бачу в ній жодних відхилень.

- А я не сказав нічого про відхилення! - категорично заявив Євген, випрямляючись у кріслі. Він енергійно похитав головою, посилюючи значущість своїх слів, і з натиском продовжив: - Відхилення - це щось нездорове… іноді заборонене законом. Я ж мав на увазі саме дивацтва… невинні.

- І що дивного у вашій історії? У вашій… фантазії? Особисто я знаходжу її пікантною… і чарівною.

- Ну… і я згоден із вами. Я теж не бачу у моїй фантазії нічого дивного. Ось тільки жінки думають інакше.

– Як бачите, не всі жінки, – стримано заперечила психолог. - Тільки ті, яких ви обираєте ви... судячи з усього.

Євген усміхнувся їй широкою, трохи лукавою усмішкою... багатозначною, як здалося Наталі.

- Мабуть, так! - його очі блиснули шаленим вогником. - Я справді вибираю не тих жінок... напевно, варто розширити... горизонти пошуку.

Наталі відчула, як до щік прилила кров. Цікаво, чи приховає тональний крем рум'янець, що проступив після цих слів? Залишається сподіватись, що так… Чорт, що з нею відбувається?! Вона поводиться, наче наївне дівчисько, а не професійний психолог (недипломований, так, але досвід нікуди не подівся!).

- Подумайте про це ... на дозвіллі, - порадила Наталі після короткої паузи, намагаючись надати голосу невимушене звучання. - А поки що повернемося до мого запитання. Що настільки дивного у вашій фантазії? На думку інших жінок… принаймні.

Євген знизав плечима і зітхнув:

- Ну, вони скаржаться, що я морю їх голодом... мовляв, навіщо сидіти на дієті цілий день? А ще дівчата занадто паряться про дрібниці типу своєї фігури.

- Дрібниці? - Наталі похитала головою. – Ну-ну. Це не зовсім дрібниці для нас, жінок. І хіба ви не хочете, щоб ваша подруга була гарною?

- Хочу, - визнав Євген. - Але ж я й не прошу так звану подругу їсти все поспіль безперервно. Нічого страшного не станеться з її фігурою, якщо вона дозволить собі розслабитися час від часу.

- Що ж, теж правильно, - погодилася з його логікою Наталі.

- І ми не будемо просто їсти цілими днями! - з запалом продовжував хлопець, пропустивши її слова повз вуха. Щоки його почервоніли, очі горіли збудженням… і цей пристрасний вогонь немов підкоригував риси його негарного (з канонічного погляду) обличчя. - Ми активно спалюватимемо калорії… ну… кохаючись.

Наталі на мить затримала подих. Ох, до чого ж він привабливий… привабливий саме ось таким… дивакуватим. З усіма своїми "дивацтвами" і примхами.  Вони навіть надавали йому особливого шарму, загострюючи і посилюючи його образ. І нехай інші назвуть Євгена фріком… кому яка справа до ярликів? Точно не їй!

- Що ж… особисто я вважаю вашу фантазію цілком адекватною, – заговорила Наталі. Їй доводилося докладати певних зусиль, щоб не показати, що вона насправді відчуває... і про що думає проти волі.

- Отже, ви вважаєте, що я просто не там шукаю... партнерок? - помовчавши, спитав Євген. Складалося враження, що він серйозно розмірковує над її словами, подумки перебираючи різні варіанти і намагаючись придумати, де знайти подругу для своїх незвичайних фантазій.

Що ж, Наталі могла б підказати йому, де саме її можна знайти… тим більше, що одна така “подруга” сиділа якраз навпроти нього. Щоправда, вона була не надто юна роками… проте з досвідом та зрілим шармом. Та й взагалі, різниця у віці – нісенітниця… а в інших випадках навіть перевага.

- Так, я вважаю, вам потрібно розширити горизонти своїх амурних пошуків, - сказала жінка вголос, ховаючи легку посмішку в куточках губ. - У вас досить широкі погляди на кулінарію… і на багато іншого… але не на жінок.

- Невже? – він, здавалося, образився. – З чого ви взяли?

Вона знизала плечима і посміхнулася вже більш відкрито... начебто злегка вибачаючись за те, що збирається сказати:

- Ви вибираєте партнерок, орієнтуючись на якісь стандартні параметри: груди третього розміру, тонка талія, довгі ноги... 25 років максимум... що ще в цьому списку?

Євген порожевів... і Наталі зрозуміла, що вгадала.

- Ну… ви трохи перебільшуєте, звичайно, - простягнув він, рум'янець поступово бліднув на його впалих щоках. - Хоча загалом близькі до істини… Хм… якось не думав, що я такий… передбачуваний…

- Не в усьому, - заспокоїла його Наталі. - Тільки стосовно жінок.

Євген кивнув і якийсь час мовчав, задумливо покусуючи нижню губу. Цілком занурений у свої думки, він, здавалося, зовсім забув про Наталі.

-Отже? - обережно нагадала вона про себе. – Ваші висновки?

Євген стрепенувся, повертаючись до реальності її кабінету.

- Вибачте… трохи задумався… – він винувато посміхнувся, підводячи на неї погляд. - Щодо вашого запитання… що ж… поки що рано робити остаточні висновки… хоча один я точно зробив: психологи, виявилося, мають свою користь!

Наталі видала нервовий смішок, збентежена прямотою співрозмовника:

- Відверто! - зазначила вона з похмурою усмішкою. - Натомість чесно. Чи це помста за мій попередній коментар? Про ваші критерії вибору жінок?

Євген мимоволі засміявся:

- Ну, що ви! Я не настільки примітивно уразливий… та й взагалі, не зрозумійте мене неправильно! Я поважаю психологів і психотерапевтів, ціную вашу працю… впевнений, що ви (вірніше, ваші послуги) корисні багатьом людям… просто не думав, що теж входжу до їхнього числа.

- Чому?

Він знизав плечима:

- Ну… я ніколи не шукав "вуха".

- Вуха? – здивовано повторила Наталі.

- Я не прагнув (та й не прагну) поплакати в когось на плечі, - дохідливіше доніс свою думку Євген і поцокав пальцями, підшукуючи ще більш виразне формулювання: - Тобто я ніколи не хотів комусь поскаржитися на долю. Я такого не потребую, от і все.

– Ви саме так бачите нашу роль? - зітхнула Наталі. - Просто вуха? Ну-ну…

- Це було ДО того, як я з вами познайомився і поспілкувався, - запевнив її Євген. - Ви переконали мене, що психологи потрібні не тільки для душевних розмов... і ниття.

- Невже? – не без іронії простягла вона. - Навіщо ж ми придатні?

Схиливши голову набік, Наталі чекала на його відповідь. Завжди цікаво дізнатися ще одну версію своїх обов'язків з погляду обивателя… можна почути багато цікавого!

- Щоб розкласти все по поличках… розібрати певне питання від А і до Я. До того ж ніколи не завадить почути думку з боку.

Жінка задоволено кивнула. Що ж, загалом Євген мав рацію. Наталі не намагалася нав'язати клієнтам своє бачення світу чи розв'язати їхні проблеми… ні-ні, вона діяла тонше, делікатніше… спрямовуючи та підказуючи, підтримуючи та натякаючи… не більше! І зазвичай це спрацьовувало.

- Чи правильно я розумію, що ви вже все розклали по поличках, і я вас більше не побачу? – уточнила Наталі не без смутку.

-Ну, що ви! Обов'язково побачите! - весело запевнив Євген, очі його заблищали сміхом. .- Я ж запросив вас на свою звану вечерю! Ну а якщо серйозно, то я не настільки наївний… чи самовпевнений… щоб вирішити, ніби у всьому розібрався за один візит. Я прийду ще… можливо, віртуально, але прийду.

- Я рада, що ви тверезо дивитеся на речі, - стримано промовила Наталі, приховуючи, що задоволена його відповіддю. - І рада, що ви прийдете… нехай навіть віртуально.

Звичайно, вона б воліла побачити його РЕАЛЬНО… і не в кабінеті… і не як клієнта. Але вибирати не доводилося.

 

Звана Вечеря

Як і будь-яка нормальна жінка, Наталі була небайдужа до власної зовнішності і надавала великого значення тому, як виглядає... іноді навіть занадто великого. Ось і сьогодні вона витратила забагато часу на маніпуляції біля дзеркала.

Приводом став званий вечір, організований її новим чарівним клієнтом... Євгеном. Він не забув про свою швидкоплинну обіцянку і справді надіслав їй запрошення... яке вона прийняла з величезним задоволенням і приємним хвилюванням.

Саме через це хвилювання Наталі наводила лиск з особливим старанням. Однак результат виправдав всі докладені зусилля, перетворивши елегантну і стриману даму-психолога на жіночну мадам вельми цікавої зовнішності. Жодної вульгарності чи спроб “омолодитися”, зійти за дівчинку. Нехай знають, що жінка 40+ може залишатися привабливою і надасть форму самовпевненим німфеткам.

- Тобі він справді подобається, га? - хитро запитала вона власне відображення. Жінка по той бік дзеркала посміхнулася їй у відповідь.

Так… Євген їй подобався. Але чи сподобається вона йому... ось такою?

Наталі ще раз критично вивчила себе і дійшла висновку, що соромитися їй нема чого. Без хибної скромності можна сказати, що виглядає вона непогано, така собі яскрава зеленоока шатенка середнього зросту і середньої ж конституції. Бліде, з тонкими рисами обличчя було вміло підфарбоване, а соковиту постать туго обіймала вузька темно-лілова сукня, що ненав'язливо підкреслювала апетитні опуклості. Хтось назве її повненькою в стегнах, та й нехай! Зате який вигин у талії, які пишні груди! Багатьом чоловікам подібні тіла дуже до смаку... залишається сподіватися, що і Євген з-поміж них…

Що ж… скоро вона дізнається, яким жінкам він віддає перевагу… і якщо що, пустить у хід власні чари… саме час їх “провітрити”, надто давно вона не практикувалася в мистецтві спокушання… 

* * *

За інших обставин Наталі нізащо не прийшла б на подібний захід без супутника... або хоча б супутниці. Краще з'явитися в компанії подруги, ніж тинятися зовсім однією, немов неприкаяна родичка. Однак сьогодні був зовсім особливий випадок… і самотність, навпаки, була доречною.

І справді, навіщо їй потенційна суперниця? Тільки заважатиме! Ну, а кавалер тим паче зайвий; її, Наталі, завдання - показати, що жінка вільна... і відкрита для любовних пригод... або чогось більшого?

Хоча, звісно, Наталі не була такою наївною, щоб справді розраховувати на щось більше, ніж яскравий швидкоплинний роман. Різниця у віці, місці проживання, статусі: все це створювало надто багато перешкод для міцних відносин між нею та чарівним маестро кулінарії.

Ну й гаразд! Короткої інтрижки, нехай обмеженої межами спальні, буде цілком достатньо. Зрештою, Наталі не прагнула вийти заміж (смішно!)... її мета була куди приземленіша: розвіятися і розважитися. І Євген здавався для цього ідеальною кандидатурою.

Щоправда, тоді вона втратить його як клієнта… чи варто гра свічок? Що важливіше – гроші, які приносять консультації, чи пристрасть… любовні емоції? Наталі поки що не відповіла на це запитання і не вирішила, що буде краще "в довгостроковій перспективі" (говорячи мовою бізнесу). Втім, до чого квапити події та заздалегідь турбуватися? Життя саме підкаже правильний шлях.

"Поживемо-побачимо!" - подумала Наталі, відклавши сумніви на абстрактне "потім". Тут і зараз потрібно насолодитися моментом… взяти від вечора якнайбільше.

Що Наталі і зробила. Вона нітрохи не сумувала, хоч і прийшла одна, а Євген виявився надто зайнятим, щоб приділити їй увагу (чого й варто було очікувати, звичайно). Та й коли нудьгувати? Зайнятися було чим! Спритні офіціанти розносили кулінарні вишуканості й постійно підливали вино, ведучий заходу підтримував веселий настрій цікавими історіями, а коли втомлювався, запрошував на імпровізовану сцену танцюристів, співаків, акторів… причому не другорядних, а представників шоу-еліти. Парочку Наталі навіть впізнала, хоч і не вважала себе знавцем світу селебріті. Словом, нудьгувати не доводилося, все було організовано на найвищому рівні.

Наталі неспішно смакувала свою вечерю, намагаючись не налягати на вино (хотілося залишитися тверезою до закінчення свята), і напіврозсіяно стежила за шоу-програмою... не забуваючи й про центрального для себе героя вечора - Євгена.

Він з'являвся поряд з ведучим, коли потрібно було представити гостям чергову “страву від шефа”: розповісти її історію, описати інгредієнти… пробудити інтерес та підштовхнути апетит. І Євген робив це майстерно... не менш обдаровано, ніж готував.

До речі про готування! Наталі з цікавістю спробувала кожну подану страву, деякі – не без побоювання (дуже дивним було часом поєднання інгредієнтів!), інші – охоче… і дійшла висновку, що пан Сидоренко не дарма переміг у кулінарному змаганні. Він був талановитий, можливо, - майже геніальний. Адже просто добре готувати багато хто здатний… інша річ, готувати з фантазією, вигадкою, новаторським підходом. Ось тут треба мати особливий дар. І Євген його безперечно мав… повною мірою.

Безумовно, не всякий ризикне поласувати бджолами чи чимось іншим, не менш екстравагантним… не кожен зрозуміє Євгена та його незвичайний погляд на кухню. Однак бути незрозумілим – доля більшості геніїв! Їх не розуміють і не приймають. до певного часу.

"А він гарний!..." - думала Наталі, без тіні збентеження милуючись Євгеном. Статний, високий, у чорному із золотим шиттям кителі, він виглядав дуже ефектно. Некрасивий, якщо судити об'єктивно… зате неймовірно харизматичний. Сповнений шарму і бурхливої енергії життя… о, так, він заслуговував на її увагу! І чорт із ними, консультаціями. Емоції та почуття важливіші за гроші… тим більше що і без нього клієнтів вистачає.

Отже, вирішено! Як тільки Євген звільниться, вона кинеться в атаку... І нехай спробує встояти перед її натиском! Жодних шансів.

 

…Тиждень по тому…

- Це навіть краще, ніж у моїй уяві… - сонно пробурмотіла Наталі, зімкнувши повіки й пригорнувшись до оголеного тіла Євгена. - Перевершило найсміливіші мої фантазії…

- Перевершило фантазії, е? - посміхнувся молодик, не розплющуючи очей. Він розкинувся на ліжку, зовсім розслаблений і заспокоєний… дивовижне перевтілення, враховуючи, що зовсім недавно Євген був іншим… темпераментним, палким і моментами майже агресивним у своїй пристрасті. - Твої фантазії... досить буйні… їх важко перевершити… 

- Тобі це цілком вдалося...

Тіло Наталі палало після довгих та витончених ласок. Охоплена солодкою знемогою і втомлена в найчудовішому значенні цього слова, вона відверто насолоджувалася новими відчуттями. Євген мав рацію: утримання від їжі додало їхній любовній грі особливу гостроту… зробило пікантною і п'янко чарівною… І вона ні про що не шкодує.

Що ж… любовний голод вони вже вгамувати (і сповна!). Тепер час зайнятися фізичним... якщо, звичайно, їм вдасться зібратися з залишками сил і піднятися з ліжка. Вечеря сама себе не сервірує… на жаль!

Наталі втягнула носом повітря і придушила зітхання. Яскраві аромати індички ще більше спонукали і без того звірячий (буквально тваринний!) апетит. Жінка усміхнулася, заздалегідь передчуваючи чергову дозу задоволення… тепер уже іншого штибу. Мабуть, це буде найсмачніша трапеза у її житті... після доби посту будь-яка страва здасться чудовою, а приготовлена талановитим кулінаром тимпаче зведе з розуму.

- Найкраща ніч у моєму житті… - задумливо простягла вона, і це не було порожніми лестощами. Тут і зараз Наталі вірила у власні слова.

- Не поспішай! - заперечив Євген. - Твоя найкраща ніч тільки попереду… адже в мене теж… з фантазією все гаразд.

- О так! – хрипко засміялася жінка. Її голос звучав як чийсь інший. - Я це помітила.

...На її радість, Наталі не довелося витягати себе з ліжка - вечерею зайнявся Євген, причому був наполегливий.

- Ти не зможеш зробити, як треба! - категорично заявив він... і Наталі не сперечалася і навіть не ображалася. Не зможе? Ну і нехай! Тим краще… до того ж у чомусь Євген, мабуть, правий… вона явно не дотягувала до його рівня кулінарної майстерності… у всьому, включаючи ефектне сервірування.

Пройшло 30 хвилин, і з індичкою було покінчено (ну або майже покінчено). Наталі ніколи не скаржилася на апетит, але впоратися з таким солідним птахом за один присід їй раніше здавалося неможливим. Ха! Вона недооцінювала можливості власного організму: з'ясувалося, він здатний багато на що, особливо після бурхливого любовного протистояння на порожній шлунок.

Вони з Євгеном їли без жодних світських умовностей і церемоній, просто руками, як дикуни... і до чого ж це було чудово!

- Я в захваті! – щиро сказала Наталі. Її так і підмивало облизати пальці, забруднені в поданому до індички вишнево-вершковому соусі... шкода змиватиме його в раковину. - Це неймовірно смачно.

- Ще б пак! - хмикнув Євген із набитим ротом. - Індичка і справді вдалася… хоча, звичайно, тобі зараз здасться смачним що завгодно… навіть цей неприємний кислий суп, спадщина сусідньої країни… ту, яку не можна називати.

- Ти кажеш про щі? - посміхнулась Наталі, вгризаючись білими зубами в останній шматочок індички. Відверто кажучи, шлунок був повний і ледве вміщав хоч щось ще, проте жінка знала, що пізніше пошкодує, якщо не з'їсть усе без залишку. - Якщо чесно, я жодного разу у житті не пробувала цей суп.

– Ти мало втратила! - запевнив її хлопець, відсуваючи спорожнілу тарілку і сито потягаючись. - Втім, давай про приємне... я ж так і не спитав, які страви тобі сподобалися на званій вечері.

- Чимало з них сподобалися, - впевнено заявила Наталі, витираючи жирні губи тильною стороною долоні. - Мабуть, всі… але якщо треба виділити кілька позицій, то це качка в бузиновому сиропі та десерт із копченої груші. Ах, ще морозиво із сала. Спочатку я боялася його пробувати... але це шедевр!

- Гарний вибір! - схвально кивнув Євген. Здавалося, він задоволений її відповіддю. - Особливо морозиво... незвичайно смакує, правда?

- Так, неймовірно смачно. Нетипово. І така ніжність! До речі, це десерт чи закуска? Я трохи сумніваюся. Смак солодкуватий, але лише трохи… скоріше, він пікантний.

- Скажімо так, пікантно-солодкуватий, - засміявся Євген. - Або солодкувато-пікантний!

- І все ж… десерт чи закуска?

- Я голосую за десерт… але, можливо, ти маєш рацію… можливо, це ближче до закусок. Треба подумати!

Наталі відверто насолоджувалася цим невимушеним обміном репліками... давно вона не отримувала такого задоволення від звичайної розмови... і не тільки розмови. Вечір був дивовижним з першої секунди... дивовижним і наповненим чарівним, простим за своєю суттю щастям.

На жаль, у них (вірніше, їхніх стосунків) немає майбутнього… хоча, можливо, в цьому вся справа? Можливо, саме відсутність майбутнього робить спілкування таким легким та взаємно приємним? Якщо немає порожніх обіцянок і безглуздих романтичних очікувань, то немає і претензій… ніхто нікому нічого не винен… свобода.

- Скажу чесно, твої послуги психолога себе виправдали, - весело зауважив Євген набагато пізніше, коли вечеря залишилася лише спогадом, і сонні коханці відпочивали в обіймах один одного, готуючись зустрітися з Морфеєм у світі мрій. - Трохи несподіваний розвиток подій… але дієво!

Наталі видала нервовий смішок, збентежена і роздратована одночасно:

- Сподіваюся, ніхто ніколи не дізнається про мій непрофесіоналізм.

- Якщо ти маєш на увазі наш… ммм… роман… то ніхто не дізнається, принаймні від мене, – пообіцяв Євген. - У своє особисте життя я нікого стороннього не пускаю… - хлопець витримав коротку паузу і з награним обуренням додав: - Але чому одразу непрофесіоналізм?! Я був щирий! Твій підхід може трохи оригінальний… але до біса ефективний.

- Невже? - пирхнула Наталі, не цілком впевнена, що Євген каже серйозно... більше нагадувало знущання. - Прям-таки ефективний?

- Саме так! Я зрозумів, що мені не треба кардинально змінюватися, ламати себе... досить ширше поглянути на деякі речі та адаптуватися.

- Добре звучить, - визнала Наталі. - Залишається зрозуміти, як саме адаптуватись.

- Ну, почасти я вже зрозумів. Наприклад, ресторан. Я прислухаюся до твоєї поради та додам лінійку простих страв… зрозумілих більшості. І таким чином зможу привабити більше відвідувачів… та знизити ціни.

- Непогане рішення, - впевнено кивнула Наталі, мимоволі задоволена. Ще б пак, адже Євген прислухався до її рекомендації, причому не психотерапевтичної (що було б зрозуміло і звично), а цілком бізнесової… є чим пишатися!

- Щодо особистого життя… - задумливо продовжував Євген, не підозрюючи про думки своєї розкішної коханки. - Знову ж таки, ти мала рацію... я вузько дивлюся на жінок... дивився! Потрібно розширити… хм… коло своїх пошуків.

Його рука обіймала її за округле плече, погладжуючи з розсіяною ніжністю... і ніби втішаючи: мовляв, вибач, що я говорю про інших, хоча все ще лежу в ліжку з тобою.

- Угу... розшир, - похмуро відгукнулася Наталі, неприємно вражена його безжальним зауваженням. Мабуть, Євгену не спало на думку, що у психолога теж можуть бути почуття, які варто щадити.

"Сама напросилася! - подумки лаяла себе Наталі. - Ти розуміла, на що йдеш, коли вирішила переспати з ним... невже розраховувала на щось більше, ніж просто тимчасовий коханець? Дурепа!"

- Я рада, що виявилася корисною тобі... багато в чому, - заговорила вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно, без прихованої іронії.

Втім, Євген виявився досить проникливим, щоб вгадати її настрій:

- Не ображайся! Ти незвичайна… найнезвичайніша з усіх, кого я поки що зустрічав… - він цмокнув її нижче вуха і вкрадливо прошепотів: - І тут і зараз ми разом… а що буде завтра, не знає ніхто…

Його рука ковзнула по її ладному, апетитному тілу, пестячи його, і Наталі охоче відгукнулася на це невигадливе запрошення продовжити любовну гру.

- Ти маєш рацію ... - проворкувала вона. - Ніхто не знає, що буде завтра.

Наступні хвилини вони присвятили Еросу... вони любили одне одного довго, жадібно й майстерно... поки не заснули в обіймах, стомлені та задоволені.

 

Епілог

Наталі довго тягла час, не ризикуючи набрати заповітний номер і не без гіркоти розуміючи, що майбутня розмова не обіцяє нічого приємного... на жаль.

Перш ніж наважитися, вона дозволила собі келих сухого червоного вина, пригостилася шоколадом (мозок наполегливо вимагав глюкози!) і навіть спробувала помедитувати… марні потуги заспокоїти нерви та набратися сміливості.

Подумати тільки, стільки церемоній заради дзвінка рідному синові!

Що ж... відносини з найближчими для неї людьми не склалися. Точніше, до певного часу все було гаразд, зі своїми злетами та падіннями, як у будь-якій нормальній родині… ситуація докорінно змінилася після розлучення, коли чоловік Наталі перейшов у розряди “колишніх”. З'ясувалося, що саме він служив тим “клеєм”, який тримав їх згуртованими й щодо дружніми.

А потім почалася війна, яка остаточно зруйнувала те тендітне порозуміння (чи взаємотерпіння?), яке ще пов'язувало Наталі з родичами. Мати вважала еміграцію доньки зрадою, вперто відмовляючись наслідувати її приклад… а Платон взагалі назвав цей вимушений переїзд до Польщі боягузливою втечею (і кілька разів підкреслив, що втеча боягузлива!). Розлука виявилася поганими ліками, принаймні в їхньому випадку.

- Гаразд… немає сенсу чекати біля моря погоди, - пробурмотіла Наталі собі під ніс, відставила розпочатий келих з вином і присунула ближче ноутбук.

Саме час!

Вона знайшла ім'я сина у списку контактів Телеграма і квапливо написала, боячись передумати: "Доброго вечора! Ми хотіли сьогодні поспілкуватись... може, зараз?"

Платон відповів буквально відразу:

"Привіт. Ок, наберу тебе через пару хвилин у месенджері. По відео, так що будь пристойно одягнена"

Наталі зітхнула і похитала головою. Цікаво, коли вона спілкувалася з ним непристойно одягненою?

"Добре, переконав: я вилізу з ванни і накину халат!" - написала вона у відповідь, саркастично посміхаючись... і сподіваючись, що Платон відреагує в тому ж уїдливому дусі.

На жаль, ні… він не підтримав її спроби пожартувати… і просто нічого не відповів.

Залишалося чекати на його дзвінок і сподіватися на краще.

…Її надії, на жаль, не виправдалися: Платон був у похмурому настрої, ні про що не розповідав, на запитання відповідав односкладно. Та й взагалі відверто нудьгував, усім своїм виглядом демонструючи, що робить ласку самим фактом розмови. Мовляв, скажи спасибі, що я в принципі з тобою спілкуюся.

– Як справи на особистому фронті? - спитала Наталі з робленою бадьорістю, що фальшиво звучала навіть для неї самої.

- Фронті? – Платон неприємно посміхнувся. - Невдалий вираз... з урахуванням війни.

До щік жінки прилила гаряча кров. Чорт, треба ж було таке ляпнути!

- Ти маєш рацію, вибач, - квапливо сказала вона, вимучено посміхнувшись. - Не подумала... про асоціацію.

Платон глузливо дивився на неї. Його вузьке, з вираженими вилицями обличчя демонструвало крайній ступінь іронічної зневаги:

- Ну, знаєш, психолог не може собі такого дозволити! Хоча… ти ж несправжній психолог. Правильно? Липовий.

Наталі придушила зітхання. Платон знав майже всі її мозолі й із задоволенням натискав на них... безжальний як його батько... Павло. Ось тільки з Павлом вона могла розлучитися... із сином так не вийде. Син – це назавжди.

Хоча… чи справді назавжди? Той же Павло дотримувався зовсім іншої думки... і після розлучення звів спілкування з сином до мінімуму... практично до нуля. І ось парадокс: Платон не пробачив цієї зневаги не тільки йому, але їй теж! Так, так, їй. Матері. Адже саме вона вирішила завершили стосунки з його батьком… розлучитись з ним.

І все ж таки викреслювати сина зі свого життя за прикладом Павла Наталі не хотіла. Звичайно, Платон вже повнолітній і може жити сам по собі (і живе, власне кажучи), проте мати йому все одно потрібна. Рано чи пізно він це усвідомить... і її обов'язок - опинитися поруч у потрібний момент.

- Якщо повернутись до твого запитання, то на особистому, як ти висловилася, фронті, у мене все тихо. Повний штиль! — продовжував Платон, не здогадуючись, в наскільки небезпечні нетрі завели її думки. - Упевнений, твоє особисте життя більш захватне, ніж моє.

Наталі знову почервоніла. З якого дива йому раптом цікавитися її амурними справами? Тим більше зараз, коли її інтимний друг не набагато старший, ніж він сам… невже здогадується про щось?

- Ну то що? - насміхався він. - Я вгадав?

- Ні, не вгадав, - відрізала жінка. - У мене не відбувається нічого цікавого… принаймні для тебе.

І хіба вона збрехала? Зовсім ні! Зрештою, спальня – приватна територія, і пускати туди сторонніх нерозумно… особливо якщо цей сторонній – твій власний син. Йому там точно не місце.

- Ну, мабуть, ти маєш рацію, — ніби відповідаючи на її думки, відгукнувся Платон і гидливо скривився. - Можеш залишити брудні подробиці своїх романів у секреті... гидко!

Наталі відчула себе ображеною. Такий біль завдають лише найближчі люди… вони добре знають, куди націлити удар, щоб той точно досяг своєї мети.

- Навіщо тоді ти ставиш усі ці запитання? - холодно спитала вона, піднявши брови. - Якщо тобі так гидко?

Платон анітрохи не засмутився.

- Тобі зовсім необов'язково посвячувати мене в пікантні деталі, - глузливо пояснив він, знизуючи плечима. - Я цікавлюся загалом… треба ж знати, хто мій наступний татко!

Їй довелося докласти певних зусиль, аби не розлютитися. Що за нестерпний хлопець, він свідомо виводить її з терпіння! Ніби перевіряє на міцність.

- Не хвилюйся, ніякого нового татка у тебе не з'явиться, - тон Наталі став арктично-крижаним. - У тебе є батько… цього більш ніж достатньо.

Обличчя Платона спотворилося від болю.

– Чи є він у мене? - уточнив він із гірким сміхом. - Де він... мій батько?

Наталі одразу пошкодувала про свої слова. Вона не хотіла завдати йому болю... не планувала зачепити, але зачепила, майже проти власної волі. І авжеж також знала, куди бити!

Вийшло, м'яко кажучи, негарно… Негідно матері й особливо психолога (нехай і недипломованого).

- Вибач, - м'яко сказала Наталі після паузи. Весь її гнів пішов, розчинився без залишку, змитий почуттям провини. - Якщо хочеш, я спробую поговорити з ним знову... з Павлом.

Що толку-то, звісно? Судячи з усього, Павло не вважав, що народження сина – важливий факт його біографії. Говорити з ним на цю тему (в котрий вже раз!) - те ж саме, що метати бісер перед свинями.

Здається, Платон дотримувався аналогічної думки:

- Ні! - категорично заявив він і похитав голою, підкріплюючи свою відмову. Його чорні, обрамлені густими віями очі спалахнули злістю. - Плювати я на нього хотів! Та й на тебе теж… мені ніхто не потрібний!

Останні кілька фраз Платон майже прокричав... і саме тому Наталі не повірила в їхню щирість. Так кричить не байдужість та навіть не ненависть. Так кричить біль. Йому явно не начхати... йому боляче.

- Добре… я зрозуміла, - з вдихом сказала Наталі, намагаючись не показати, що його слова ранили її. Не образили, зовсім ні. Засмутили, зачепили за живе… ніби подряпали, залишивши на душі болісний слід.

- Слухай, мені тут пишуть, треба терміново відповісти, — квапливо сказав Платон. - Пропоную завершити розмову… поспілкуємось в інший раз.

Наталі похмуро кивнула, анітрохи не переконана його раптовою "зайнятістю". Хоча, можливо, воно на краще? Вони й без того встигли наговорити один одному багато зайвого. Потрібно охолонути та спробувати налагодити стосунки під час наступного дзвінка.

- Гаразд, - зітхнувши, промовила вона вголос. - Тоді... гарного вечора... і до зв'язку.

Платон буркнув у відповідь щось малорозбірливе і відключився, залишивши її одну… в дзвінкій, порожній тиші.

* * *

Наталі рідко страждала через самотність... навпаки, цінувала хвилини усамітнення. Однак часом і вона почувала себе покинутою, боячись залишатися тет-а-тет із власними думками.

Сьогодні був саме такий вечір. Втім, чому дивуватися? Спілкування з Платоном дуже часто приводило її в мінорний настрій… і ця розмова не стала винятком із правил.

Чому так? Чому їхня комунікація майже завжди завершується конфліктом? Чому вони не здатні порозумітися? Адже вони не просто родичі! Вона подарувала йому життя… він не просив, звичайно, про цей подарунок, але начебто не надто шкодує про нього. Ну, невже вона не заслужила бодай на елементарну подяку?!

- Чоботар без чобіт, - сердито пробурчала Наталі, пригубивши вино. Це був уже другий келих за сьогодні – розкіш, яку жінка дозволяла собі лише особливо самотніми днями.

А може, Платон правий, і вона – бездарний психолог, липовий фахівець? Толку від її порад, консультацій… чи допомогла вона хоч комусь?

Зазвичай Наталі щиро вважала, що приносить користь своїм клієнтам. Але сьогодні... сьогодні їй все бачилося в чорному кольорі, і власне життя (як професійне, так і особисте) здавалося порожнім, непотрібним, безглуздим. Ніхто не заплаче, якщо вона, Наталі, раптом зникне.

Пролунав сигнал смартфона, сповіщаючи про нове повідомлення.

"Платон?" - з надією подумала жінка і потяглася за телефоном.

Ні, то був не Платон. Євген.

"Є хвилинка, наберу? P.S. Вже скучив... Цьом-цьом"

Наталі м'яко посміхнулася, мимоволі розслабляючись. Як вчасно! Як то кажуть, те, що лікар прописав!

"Звичайно, дзвони, буду рада почути тебе!" - квапливо написала вона у відповідь.

Він набрав її майже відразу, і хвилини не минуло.

- Привіт, - голос звучав бадьоро, навіть весело. – Як ти?

- Ну… не надто добре, - чесно зізналася вона, неспроможна (та й не в настрої) лукавити та щось із себе зображати. - Тож твій дзвінок дуже доречний... бездоганний таймінг!

- Приємно бути в чомусь бездоганним, - зі сміхом озвався Євген, явно задоволений, і обережно додав: - А в чому річ? Щось сталося?

Вона теж розсміялася, щоправда, дуже натягнуто:

- Нічого особливого, дрібні турботи... які іноді псують нам настрій.

Не присвячувати ж його справді в історію її складних сімейних стосунків!

- Розумію, - знову заговорив Євген, намагаючись надати голосу нотки співчуття. - У всіх нас бувають важкі дні… навіть у таких чудових жінок, як ти.

- Підлесник, - посміхнулася Наталі. Втім, його нехитрий комплімент сподобався їй і трохи втішив.

- Це не лестощі! - енергійно запротестував Євген, причому говорив так упевнено, що Наталі майже повірила йому. - Я справді вважаю тебе незвичайною! Ти не просто красива, розумна, сексуальна. Ти ще й супер професіонал. За одну сесію спромоглася розв'язати мою проблему!

Наталі з гіркотою посміхнулася і похитала головою. Авжеж... супер професіонал...

- Що ж, мабуть, секс виявився дієвим засобом, - сказала вона, намагаючись говорити з безтурботністю, проте голос видав її - здригнувся.

- До чого тут секс?! - обурено відгукнувся хлопець, і Наталі у фарбах уявила, як він невдоволено кривиться. - Хоча і ця частина… хм… була дуже стимулювальною… але я не про наше побачення. Я маю на увазі саму консультацію.

– Правда? Ти говориш серйозно? – простягла жінка. Вона розуміла, як жалюгідно це звучить, розуміла, що буквально напрошується на чергову похвалу, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй хотілося повернути віру в себе та переконатися, що її робота має хоч якийсь сенс, що все не дарма.

І Євген (слід віддати йому належне!) дав їй саме те, чого вона так потребувала:

- Звичайно, я говорю серйозно, - твердо промовив він. - Після нашого сеансу я багато міркував… Я зрозумів, що думав надто вузько, хоч і вважав себе креативним. Настав час розширити свої горизонти… у всіх сенсах.

Ці слова були як бальзам на душу, як ліки… хоч і не без присмаку гіркоти. Адже Наталі чудово розуміла, що плани Євгена "розширити горизонти" стосуються не лише бізнесу, а й особистого життя. І значить, вже зараз, навіть не розлучившись із нею, він думає про пошук нових “дам серця”. Що ж... вона знала, на що йшла. Нерозумно тепер скаржитися… і ще більш нерозумно сподіватися на серйозний роман із хлопцем його віку.

- Я рада, якщо мої поради виявилися корисними, - після паузи сказала Наталі, намагаючись говорити бадьоро та переконливо. Не дай боже Євген здогадається про її почуття і думки! 

– Ще як! – з ентузіазмом підтвердив хлопець. - Дуже корисні поради… але зателефонував я не тому.

- Ось як? А чому ж?

- Ну, по-перше, скучив, - нагадав Євген. - А по-друге… я скоро повернуся до України.

Наталі придушила зітхання. Цього варто було чекати.

- Я пам'ятаю, - сумно промовила вона. - Що ж... я так розумію, ти дзвониш попрощатися?

- Хто ж прощається через телефон? - обурився Євген. - Ні, ні, ти заслуговуєш на повноцінну вечерю!

- Я теж так думаю, - насилу приховуючи полегшення, розсміялася Наталі. Чорт, він їй справді подобається! Занадто подобається. Вона їм серйозно захопилася... на жаль.

Хоча до чого тут жаль? Нехай їхній роман швидкоплинний, нехай… в її пам'яті він збережеться назавжди. І Євген продовжить жити там… у її спогадах. І вони, ці спогади, втішатимуть її у складні моменти.

- Тоді домовилися, - вже діловішим тоном продовжив Євген. - Я тебе запрошую! Завтра ввечері ти вільна?

- Для тебе - так, - не без кокетства озвалася Наталі, подумки радіючи, що він не бачить її усмішки... надто щасливої ​​усмішки для швидкоплинного роману.

Вони попрощалися, і Наталі знову залишилася одна... проте цього разу не почувалася самотньою. Цікаво, як одна розмова може спричинити тебе депресією, а інша, навпаки, підбадьорити та змінити мінус на плюс... і ось іронія долі: настрій їй зіпсував рідний син, а виправив випадковий коханець, та ще й зовсім молодий.

Начхати, що їхні стосунки не мають майбутнього. Зрештою, майбутнього взагалі не існує! Існує тільки сьогодення… і в цьому сьогоденні, тут і зараз, є він, Євген… і передчуття романтичної вечері. І це єдине, що має значення.