Цикл "Психологіня"
Російська версія
Англійська версія
...
Наталі дивилася на клієнтку із сумішшю жалості та здивування. Цікаво знати, скільки їй років? Щось близько тридцяти п'яти або сорока? Можливо, молодше… Надмірна худорлявість надає зовнішності ефекту втоми.
Наталі насилу стримала порив подивитися в дзеркало, щоб переконатися, що зберігає свій квітучий вигляд. Не так часто сучасній людині випадає шанс порадіти апетитності власної фігури… попри тренд бодіпозитивності, по-справжньому красивою все одно вважається худа жінка. І не лише жінка, повні чоловіки також програють своїм суперникам, атлетично складеним Аполлонами. Однак коли бачиш, до чого може призвести прагнення стрункості, починаєш цінувати, що далекий від еталонів.
"Треба запам'ятати цей аргумент... і використовувати при нагоді!" - зробила уявну зарубку Наталі. Комплекс повноти все ще залишався гострою проблемою на порядку денному, багато її клієнтів (і особливо клієнток!) переживали, що недостатньо привабливі… причому привабливість у їхньому розумінні означала худорлявість. Безглузде переконання, нав'язане суспільству модними кутюр'є ще у 20 столітті. Ще б пак, на швабру пошити сукню простіше, ніж на даму з бюстом і ефектними стегнами!
Вона повернулася думками до клієнтки. Та сиділа, згорбившись, і тому здавалася ще більш виснаженою... навіть хворою.
Жінка наче вгадала думки Наталі. Криво посміхнулася і сказала з жовчним сміхом:
- Я не хвора, ні. Я… я анорексичка, – вона спробувала розправити плечі (марно – м'язового корсета явно не вистачало) і сумно додала: – Вперше вимовляю свій діагноз вголос… звучить лячно.
- Діагноз ким поставлений? - невдоволено запитала Наталі. Як більшість експертів, вона не любила, коли профани сміливо використовували спеціальну термінологію, наївно вважаючи, ніби знають справжній зміст тих чи інших понять.
“Профани, ха! - подумки пирхнула Наталі. - Сама ти хто? Фальшива експертка…”
Втім, вона одразу відігнала цю думку, побоюючись, що та надрукується на її обличчі, і клієнтка здогадається, що прийшла на прийом до психолога без вищої освіти (але з величезним практичним досвідом!).
- Ким поставлено цей діагноз? - повторила Наталі своє запитання, намагаючись воскресити в пам'яті ім'я клієнтки. Здається, Алісо?
- Та всіма довкола! Усі твердять мені одне й те саме, як папуги, - у голосі Аліси пролунало роздратування.
- А ви з ними не згодні?
Аліса знизала плечима:
- Не знаю… раніше ні, не погоджувалася. Але останнім часом все частіше гадаю, що в їхніх словах є частка правди.
Наталі кивнула, приймаючи її відповідь, і запитала:
- І Ви хочете це змінити? Я вірно розумію?
- Ну... мабуть... - невпевнено простягла Аліса. До її щік прилила кров, надавши життя витягнутому, з запалими щоками обличчю.
- Результату можна досягти лише за умови, що ви самі цього хочете, - суворо попередила її Наталі. - Якщо ви прийшли лише через наполегливість вашого оточення, користі не буде.
- Ні-ні, я сама вирішила прийти! – енергійно запротестувала жінка. - Просто… я не знаю, з чого почати. Мені… мені потрібна допомога. Тепер я це усвідомлюю.
-Що ж, усвідомлення - перший крок до зцілення. Тоді почнемо! Розкажіть мені про все якнайдокладніше. Розповідайте так, як вам буде зручно… у будь-якому форматі та стилі.
Аліса
Я добре пам'ятаю момент, коли зациклилась на власній вазі. Так, так, пам'ятаю чітко, до дрібниць.
Мені було 16. Ми проводили час на дачі: я, батьки, сестра та брат. Ми часто їздили туди на вихідні в теплу пору року: змінити атмосферу, подихати свіжим повітрям, просто розслабитися на природі. Там було все для чудового відпочинку: свіжі фрукти-ягоди (їси прямо з куща!), сосновий ліс, річка… Що ще потрібно для літнього щастя?
Я насолоджувалася і життям, і собою, щиро вважаючи, що виглядаю неймовірно. Рідкісний випадок, між іншим! Як і всі підлітки, я постійно переживала через свою зовнішність, незадоволена сотнею речей, починаючи від форми носа і закінчуючи недосконалим животом. Однак тієї миті я була переконана у своїй чарівності. І будемо відвертими: дівчина 16 років без явно виражених недоліків справді чарівна! Вона вабить аурою юності… яку незабаром безповоротно втратить.
І ось я, овіяна цією аурою, блукала боса по дачних стежках, сміливо обриваючи ягідні кущі (я ще могла собі дозволити їсти, що хочу) і підставляючи спекотному сонцю осяяне щастям обличчя (ніякого SPF крему!). На мені був ефектний червоно-зелений купальник зі стразами, - досить аляпуватий, як я розумію тепер, але тоді він мені дуже подобався. І подобалося, як я виглядаю в ньому, такому яскравому, такому блискучому (у буквальному значенні слова). Виявилося, мою думку не всі поділяли…
- Краще одягни інший купальник, - сказала мама, критично вивчаючи моє тіло. Вона займалася своїм улюбленим заняттям – прополюванням. Або чимось ще таким же нудним, я завжди погано розбиралася в дачних справах.
– А що з цим не так? - щиро здивувалась я, теж оглядаючи себе. Може, я пропустила пляму чи дірку?
– Він дуже відкритий. У ньому помітний твій целюліт на ногах.
Вона так і сказала: на ногах. Не на стегнах або м'якій точці (яку було непогано видно в цьому, визнаємо, відвертому вбранні), а саме ногах.
З того часу я постійно переживала через їх недостатню стрункість. Хтось хоче схуднути в стегнах, інших хвилюють "бочка", а ось я зосередилася виключно на ногах. Адже в мене там, як мені сказали, сильний целюліт!
Я вже не пригадаю, що відповіла мамі. Я пам'ятаю, що розгубилася... і зрозуміла, що не можу довіряти власній думці про свою зовнішність. Я ж щиро не помічала, що мої ноги в неідеальній формі!
Зараз я знаю, що целюліт не означає повноту, і худі дівчата теж нерідко страждають від цього недоліку (я - найкращий приклад), проте тоді "целюліт на ногах" прозвучав для меня як "повні ноги". Ні, мої ноги не були повними... але вони стали такими у моїй уяві. На жаль.
Мабуть, варто було б образитись на маму та її слова, але ні, жодної образи не було. Я зазнала лише болю та приниження. Я, виявляється, товста!
Оскільки бути товстою мені не хотілося, я вирішила сісти на дієту. Як легко здогадатися, так почалася моя багаторічна "епопея схуднення".
Спочатку все йшло за відомим багатьом із нас, жінок, сценарієм: спроби виключити з раціону умовно шкідливі продукти, біг вранці, катування у спортзалі… потім нічне заїдання стресу, рясні застілля на святах та зриви на смаколики у “критичні дні”. Знайома картина, чи не так? Майже кожна дівчина, котра намагається скинути вагу, стикається з чимось подібним.
Так все й тривало кілька років: я то трохи худнула, то знову набирала пару кілограмів. Нічого незвичайного… і нічого схожого на анорексію. Справжні проблеми з'явилися разом із ними. Таблетками.
Цілком нешкідливі таблетки, на основі зеленого чаю або хітозану. Не плутайте їх із потенційно небезпечним Оземпіком для діабетиків, вельми популярним сьогодні! Максимум, що вони могли зробити, це трохи покращити моє травлення або мінімально прискорити обмінні процеси організму. Але мені було лише 19 чи 20… і я повірила в них, у їхню силу. Повірила, що вони допоможуть мені. А віра, вона творить дива. Особливо в молодому віці!
Я за кілька місяців схудла приблизно на 7-8 кг, перетворившись із приємно-м'якої студентки-першокурсниці на точену, худеньку наче тростинка дівчину. Такий феноменальний ефект викликали не стільки таблетки, скільки моє бажання допомогти їм, посилити їхній вплив… саме воно, це бажання, нарешті пробудило мою силу волі, мотивувавши на здоровий спосіб життя.
Я усвідомила, як сильно схудла, коли приміряла тісні штани… вірніше, колись тісні штани, бо тепер вони буквально сповзли з мене. І це не перебільшення, повірте. Так воно й було.
Я зазнала шоку та захоплення одночасно. О боже, невже диво сталося? Я – худа?! Не може бути!
Я стала на ваги (раніше я уникала їх). 53 кілограми… чудова цифра з урахуванням мого росту (близько 170 см). Неймовірно!
Я раділа як ніколи в житті. Напевно, безглуздо тріумфувати через подібну нісенітницю, але для мене стрункість означала багато чого. Я раптом відчула себе красивою… гідною любові та жіночого щастя.
Радість, на жаль, тривала недовго. Незабаром її змінив страх. Страх знову погладшати, знову стати "товстою" (хоча 60 кг - це “товста”?). Я боялася з'їсти щось зайве, і навіть цілком "правильна" їжа викликала в мене тривогу.
Як то кажуть, привіт, анорексія! Ось ми з тобою і зустрілися.
Вага продовжувала падати, і через кілька місяців я досягла критичної позначки в 48 кг (“погарнішала”, як думалося мені). "Ти в порядку?" - все частіше питали мене близькі та друзі… Не дивно! Адже я виглядала не витонченою, а хворобливо худою.
Історія з анорексією могла б закінчитися дуже погано... на щастя, мій організм розумніший за власну господарку. Мозок вирішив врятувати мене, не дозволити померти від виснаження, і просто відключив почуття самоконтролю, при цьому потроївши апетит. І якщо раніше я буквально голодувала, то тепер їла майже безупинно і все поспіль… до нудоти, до втрати людської подоби, до сп'яніння. Їжа перетворилася на наслання, наркотик.
Я ненавиділа свою слабохарактерність і їла, а на ранок прокидалася набрякла і в'яла... намагалася знову сісти на дієту, обмежити себе по максимуму, іноді успішно... до нового зриву.
Звичайно, я зрештою повернула свою колишню вагу, та ще й набрала пару додаткових кілограмів.
-У мене булімія, - впевнено заявила я своїй подрузі.
Та з жахом подивилася на мене, її очі округлилися від подиву:
- Ти… їж і потім позбавляєшся їжі?
Судячи з її обличчя, думка про це була їй гидка. Мені, втім, також.
- Ні… - категорично заперечила я. - До такого я поки не дійшла... напевно, надто гидлива.
- Отже, це не булімія, - з полегшенням зробила висновок моя подруга.
Я лише знизала плечима. Я не бачила сенсу сперечатися. Для чого, що це змінить? Мою проблему точно не вирішить.
У будь-якому випадку я була переконана, що поповнила ряди булімійниць. Так, останнього етапу не було (їжа залишалася у шлунку!)... але решта повністю відповідала сценарієві. Це не було схоже на звичний нічний зажер, викликаний стресом чи нудьгою… це було чимось первісно-тваринним… тим, що замутніє свідомість і розум. Я їла не заради задоволення чи заспокоєння нервів… я їла заради забуття. Шкода, ціна "ліків" була надто висока.
Мені знадобився приблизно рік, щоб позбутися небезпечного синдрому. Думаєте, я стала "нормальною"? О ні, я знову скотилася в анорексію і довела себе до виснаження... чим спровокувала черговий виток булімії.
Так тривало по колу, порочному колу, вирватися з якого я змогла лише через 7 років, коли на горизонті замаячило тридцятиріччя.
Допомогла, як не дивно, зміна професії. Я нарешті кинула займатися остогидлою менеджерською роботою і влаштувалася в брендинову компанію графічним дизайнером. Зізнаюся, я давно про це мріяла.
Нові обов'язки вимагали максимум зусиль, але воно й на краще. Я з азартом пірнула у незнайому для мене діяльність… і тим самим вилікувалась. Принаймні мені так здавалося.
Ні, я не змогла повністю розслабитися і поводитись, як інші люди... "нормальні люди". Я продовжувала контролювати харчування, підраховувати калорії, обмежувала солодке та борошняне… але все ж таки різниця була, і чимала. Їжа перестала керувати мною, як раніше. Я нарешті жила, жила повноцінно... іноді щасливо.
* * *
- А потім почалася війна… - повторила Наталі, коли Аліса завершила свою розповідь.
- Так, - глухо відповіла клієнтка, опускаючи погляд. - І все повернулося... не знаю чому.
Наталі придушила зітхання. Особисто їй було зрозуміло, чому все повернулося…
- Думаю, ви все ж таки знаєте… причини рецидиву, - м'яко сказала жінка вголос. - Тим більше, що зцілення не було повним... вірно? Скоріше, ремісія.
Вона свідомо жонглювала красивими формулюваннями: рецидив, ремісія... це надавало ваги її словам, посилюючи їхню дію. Заодно Наталі пускала пилюку в очі, підкреслюючи, що вона - "справжній психолог".
Аліса почервоніла.
- Так, ви маєте рацію, навіщо лукавити? - пробурмотіла вона після короткої паузи, на її щоках повільно танув рум'янець. - Це не було зціленням… не дивно, що війна все відродила.
- Саме так, - все тим же спокійним тоном (виробленим за безчисельні години консультацій) промовила Наталі. - Війна - це стрес, і стрес чималий... як і будь-який стрес, вона пробудила наші хронічні проблеми, як фізичні, так і психологічні. У кожного вони свої… – жінка помовчала, потім продовжила з більш діловими інтонаціями: – Коли ви зрозуміли, що ваш стан повернувся?
Аліса знизала плечима:
– Не знаю. Все сталося якось само собою.
- Ви почали голодувати та не усвідомили цього? – недовірливо уточнила Наталі. Вона б точно помітила, якби її раціон скоротився навіть трохи.
- Я не почала голодувати, - Аліса наче образилася. - Я й раніше не голодувала… просто… не знаю, як пояснити. Змінюється меню, ось що!
- Залишаються тільки огірки та капуста? - Наталі насилу стримала гіркий смішок.
- Приблизно, - похмуро визнала клієнтка, криво усміхаючись. - Не лише огірки, звичайно… але… так. Мало білка… вуглеводів… майже немає жирів. Але не можу сказати, що голодую.
- Вам лише так здається. Ви наповнюєте шлунок зеленню, тому не відчуваєте голоду. Але користі від такої їжі не дуже багато.
- Так, - зітхнула молода жінка, одразу понурившись. - І в результаті я знову занадто схудла ...
- Другий… хм… етап… не настав? - поцікавилася Наталі, насилу придушивши імпульс посилити фразу підступним "ще". Бо варто було б сказати "ще не настав"...
- Ви маєте на увазі булімію? - здригнулася Аліса. Мабуть, сама думка про повернення цього стану жахала її. - Ні… сподіваюся, булімія в минулому… і… тому я й прийшла.
- Це було правильне рішення, - впевнено кивнула Наталі. - Впоратися з анорексією і булімією самотужки важко, часом неможливо. Добре, що це ви усвідомили.
Аліса скептично посміхнулася:
- Ну… не те щоб усвідомила… швидше мені допомогли усвідомити… і переконали прийти… - вона насупилась і квапливо додала: - Але саме переконали, не змусили! Я тут з власної волі.
– Так, це неодмінна умова успішного лікування, – погодилася психолог. - А хто саме вас переконав? І які аргументи використав?
– Спочатку це була ідея сестри. Але інші мої близькі родичі теж її підтримали. Які аргументи? Ну… не знаю… сказали, що я стану щасливішою. Здоровішою… що я навчуся правильно сприймати себе… і приймати.
Наталі задумливо схилила голову, розмірковуючи. Дбайливі родичі, ось як? Цікаво, Аліса усвідомлює, який колосальний ресурс має? Скоріш за все, ні.
– Ваші близькі не намагалися тиснути на вас? – уточнила вона після короткої паузи.
- Тиснути на мене? - повторила Аліса з подивом. - Ні, ні, вони не такі… ну… сестра була наполеглива, але з добрих почуттів. Вона… хвилюється за мене.
- Це дуже цінно... і це рідкість, - не без смутку сказала Наталі, згадуючи своїх родичів. На жаль, їм було начхати, що відбувається в її житті. Відносно щаслива, і добре.
"Мабуть, я типовий чоботар без чобіт" - похмуро подумала жінка і продовжувала вголос:
– Уважні родичі… небайдужі люди… це величезна цінність. Не у всіх вона є, повірте моєму досвіду.
Аліса знизала плечима, явно не цілком переконана:
- Не знаю, мабуть. Мені здавалося, так і має бути.
- Так має бути... але не завжди буває, - запевнила Наталі. Вирішивши поки що не наполягати, вона спробувала підійти з іншого боку: - Добре, а якщо резюмувати: чому вам було важливо прийти до мене? Що в результаті спонукало вас на прохання про допомогу?
Аліса спохмурніла, розмірковуючи:
- Багато чого… наприклад, мені не 25. Після певного віку подібні стрибки ваги погано відбиваються на зовнішності… шкіра, волосся… все страждає.
- Якщо ви це розумієте, чому наполягаєте на худорлявості? Немає нічого простішого, ніж набрати кілька кілограмів. Бувають, звичайно, складні випадки, коли людина реально не може погладшати… однак це явно не про вас.
- Саме так, - хмикнула клієнтка. - Це не про мене… щодо вашого питання…. я не знаю. Я правда не знаю, чому мені хочеться залишатися стрункою.
- Не стрункою, - похитала головою Наталі. - Худою. Адже ніхто не просить вас набрати 10 кілограмів…. мова про здоров'я.
- Ви маєте рацію, - Аліса здавалася розгубленою. - Розумом я це усвідомлюю… але страх погладшати все одно не зникає…
- Саме слово вас лякає, мабуть. Воно і мені не до вподоби. Скажімо інакше: вам потрібно не погладшати, а набути красивих форм.
- Суть та сама, - пирхнула Аліса.
- Можливо, ваш чоловік любить жінок із таким типом фігури? – припустила психолог. - Тобто жінок взагалі без фігури?
Прозвучало безжально, але ця безжалісність була добре продуманою. Такий собі метод батога і пряника, улюблений в експертному арсеналі Наталі. Іноді доводиться виявити жорсткість і навіть жорстокість, щоб досягти результату… ось як зараз. Час пряників прийде пізніше.
На жаль, мети стріла не досягла: Алісу анітрохи не збентежив зовсім прозорий натяк Наталі на відсутність у неї "фігури". Клієнтка лише знизала плечима і байдуже відповіла:
- Ні, справа не в чоловікові. Я самотня… і я взагалі не налаштована на… як би правильніше висловитись? На кохання. Така, знаєте, втома... мені добре наодинці із собою. Принаймні зараз... - вона помовчала і не без зухвалості додала: - І я знаю, про що ви думаєте! Мені не 18 і навіть не 28. Часу для ігор любові може не залишитися.
- Нічого подібного я не думала, - суворо заперечила Наталі, яка ненавиділа, коли хтось намагався говорити за неї. Ніхто не знає її думок, вони належать їй одній, і лише вона вирішує, з ким поділитися ними.
- Я впевнена, що всі так думають, - уперто сказала Аліса, збентежена різким тоном Наталі. - Ну… що мені надто багато років.
- Ви не телепат і не знаєте, про що думають люди довкола, - похитала головою психолог. - Ви можете припускати... не більше.
- Тобто ви вважаєте, що, скажімо, у 50 можна знайти близького друга? – недовірливо пирхнула Аліса. - Коханця?
Наталі знизала плечима. Їй і самій було 40+, 50 вже не за горами… хотілося вірити, що навіть після перетину цього страшного рубежу вона зможе залишатися бажаною… хоч би для якоїсь категорії чоловіків. Тому відповідь на запитання клієнтки була однозначно позитивною.
- Так, я впевнена, що в будь-якому віці можна знайти супутника для приємного проведення часу. І не тільки впевнена, я бачила багато прикладів, – твердо промовила психолог. - Але повернімося до минулої теми… Отже, ми визначили, що ви прагнете стрункості не заради свого чоловіка. Тоді заради кого?
- Заради себе самої. Хіба цього мало?
- Цього цілком достатньо. Але чому ви не можете любити себе, приймати себе у менш ідеальній формі? Тим паче що ЦЯ форма лише вам здається ідеальною.
- Не знаю. Виходить, що не можу… - насупилась Аліса. - Не думала про це… з такого боку.
- Тоді пропоную про це подумати, - по губах жінки прослизнула легка посмішка. - Подумати та обговорити. До речі, як щодо дітей? Маєте дітей?
Аліса невдоволено знизала губи та сухо відповіла:
- Ні, я не маю дітей. І навряд чи матиму... у мене проблеми з репродуктивним здоров'ям... і це теж... наслідки анорексії.
Наталі ледь утрималася від їдкого коментаря. Ну і ну, жінка в кріслі навпроти позбавляє себе багатьох речей заради надуманих ідеалів... нав'язаних суспільством стандартів уявної краси... заради прагнення бути схожою на виснажених моделей з журналів 90-х років! На одній чаші терезів – хвороблива худорлявість, на іншій – смачна їжа, відмінне самопочуття… і навіть діти. Чи варте воно того?
На думку спав син, Платон. Звичайно, їхні стосунки часом непрості… майже завжди непрості… і все ж таки Наталі анітрохи не шкодувала, що він є в її житті.
- Ви багато чого віддали заради своєї мрії, - тихо зауважила Наталі, обережно підбираючи слова. - Не все можна повернути… але дещо можна. Чому б не спробувати? Життя розквітне новими фарбами, повірте! Просто потрібно розслабитись… і довіритися долі.
- Що ж... я готова спробувати... саме тому я тут.
- Нас чекає тривала робота, але ми обов'язково впораємося, - з награним ентузіазмом запевнила її Наталі. Вона зовсім не була переконана, що "вони впораються", проте не бажала показувати клієнтці власні сумніви. Навпаки, важливо було як слід її змотивувати, змусити повірити у майбутній успіх.
Тим більше, що в неї вже була одна непогана ідея.
Наталі
Десь раз на тиждень Наталі намагалася зателефонувати своєму сину, Платону. Саме намагалася - іноді її спроба залишалася просто добрим наміром і ні до чого не приводила. І не з її вини. І навіть не через війну у залишеній рідній Україні.
Причиною був сам Платон. Ну не прагнув він спілкуватися з матір'ю! Мало того, майже кожна їхня розмова, навіть відбувшись, проходила у дуже натягнутій атмосфері. Як психолог (нехай і несертифікований), Наталі частково згладжувала гострі кути та не доводила ситуацію до відкритого протистояння, проте неприємний осад все одно залишався. І це, безумовно, робило наступний дзвінок ще більш небажаним для сина та проблематичним для неї.
Втім, сьогодні Наталі була налаштована рішуче. Вона змусить його відповісти на її дзвінок! І докладе всіх зусиль, щоб обійтися без суперечок та сварок.
Важко сказати, чому їй раптом захотілося обов'язково достукатися до Платона та знайти з ним порозуміння. Можливо, подіяла емоційна розповідь Аліси. Попри численні невдачі, клієнтка мала дещо вкрай важливе (чого вона явно не цінувала!). У неї був потужний ресурс - близькі люди, яким небайдужий її стан, причому як фізичний, так і душевний. Не кожен може похвалитися подібним багатством, нехай і нематеріальним.
Ось вона, Наталі, не має такого ресурсу. Чоловік давно залишився у минулому, інші партнери (точніше, коханці) з'являються та зникають, не граючи у її житті особливої ролі. Синові начхати на неї. Батько, постійний союзник, помер кілька років тому. З матір'ю теж не ладнається, особливо в останні роки, коли почалися конфлікти з Платоном: мама, на жаль, вибирала бік онука і підтримувала тільки його, а дочка не мала значення (хоча саме дочка допомагала їй фінансово).
Що ж… нехай. Нехай. Немає сенсу скаржитися на долю і нити, Наталі стільки разів твердила це клієнтам... буде безглуздо не слідувати своїм же порадам.
Отже, вирішено! Вона подзвонить Платону і спробує поговорити з ним як дбайлива мати з люблячим сином.
Щоб налаштуватися на розмову, Наталі хлюпнула в келих вина і постаралася створити інтимну атмосферу: погасила верхнє світло, запалила аромасвічі і навіть пригостилася шоколадом. Іншими днями вона б дорікнула себе за слабкість (солодке ввечері!), але тільки не сьогодні. Чим погано мати пишні груди та апетитну п'яту точку? Чоловіки люблять виразні форми. Головне, не перейти небезпечну грань та зберегти ефектний вигин між стегнами та талією. А в неї він, цей вигин, є. Чого ще бажати?
Нарешті вона набралася сміливості й потяглася за своїм смартфоном. Вже майже ніч, а в Україні ще пізніше… Платон може відмовитися розмовляти з нею, пославшись на втому. Просто з упертості!
Платон відповів на дзвінок, що саме по собі було успіхом… адже її норовливий син нерідко просто збивав виклик, а потім запевняв, що був дуже зайнятий. Можливо, не брехав... Хто знає? Як перевіриш?
Що ж... цього разу він відповів. Вже непогано!
Такий перспективний початок підбадьорив її.
- Привіт, синку, - лагідним тоном заговорила вона. – Як ти?
- Живий, - буркнув він.
Лаконічне “живий” означало, що він, її син, перебуває у країні, що воює… у постійній небезпеці… така собі гра зі смертю… рулетка. Пощастить чи ні?
Можна подумати, що це її провина! Вона хотіла б все змінити… але, на жаль, не в змозі.
- Я рада, - все тим же бадьорим тоном промовила Наталі, намагаючись не показувати, як її ранить його навмисна холодність.
- Ти рада, що я живий? – Платон видав смішок. - Мило з твого боку… дякую! Ми, українці, радіємо кожному прожитому дню… це вам, емігрантам, можна не думати про такі дрібниці та розслабитися. Ви в безпеці.
Наталі рипнула зубами від досади. Син ніби дорікав їй за боягузтво. "Ти в безпеці!!"
Так, вона в безпеці, принаймні поки що. Завтра все може змінитися… проте Платон такого привілею не має вже сьогодні. Як молодий чоловік призовного віку, він не змозі виїхати... і вона, його мати, не знає, чим йому допомогти... і як виправдати свою втечу до Польщі.
- Ти все ще звешся Наталі? - глузливо продовжував Платон. Він явно був не в дусі і намагався зірвати на ній паршивий настрій. - Наталі Валедо?
- Так, звусь, - сухо відповіла вона і, не стримавшись, додала: - Ну і що?
- А те, що ти ніяка не Наталі Валедо, а Наташа Валеденко. Навіщо брехня?
- Жодної брехні, - холодно заперечила Наталі. Тримати себе в руках ставало дедалі складніше. - За паспортом я, як і раніше, Наталія Валеденко.
- За паспортом! - зневажливо пирхнув хлопець. - Хто його бачить, твій паспорт?
- Хто треба, бачить, - відрізала Наталі, захищаючись. - Клієнтам я представляюсь своїм псевдонімом. Мати псевдонім цілком нормально.
- Нормально… якщо ти письменник чи актор, – не погодився з її логікою син. - Не для психологів… хоч ти й тут збрехала.
У неї горлі ніби застрягла гаряча куля, заважаючи дихати. Найближчі люди ранять найболючіше... Що ж, вони чудово знають, в яку точку бити.
- Гаразд, поговоримо про інше, - знову заговорила Наталі. Вона досі намагалася зберігати доброзичливий тон. - Як бабуся?
- Ти маєш на увазі свою матір? - уточнив Платон не без глузування.
Наталі закотила очі... благо, дзвінок був без відеозв'язку, і бачити її Платон не міг.
- Звісно, я маю на увазі свою матір і твою бабусю. МОЯ бабуся вже давно не з нами.
- Ну-ну, - хмикнув молодик. - Бабуся в порядку, дякую. Якщо не брати до уваги війну, звичайно. Всі ці тривоги… для літньої людини це занадто.
Наталі стиснула губи. Ну ось знову! Наче вона не намагалася переконати свою матір переїхати до Польщі!
- Ти ж знаєш, вона не хоче їхати з України, - стомлено сказала Наталі після паузи.
"Не хоче покидати тебе" - хотілося додати їй, але вона стрималася. Навіщо? Платон, напевно, вирішить, що вона дорікає йому в чомусь.
- Ну, то переконай її, - невдоволено промовив син. - Ти ж типу "психолог".
Остання фраза пролунала з неприхованою огидою, Платон буквально виплюнув її.
"Напевно, скривився" - сумно подумала Наталі.
- Навіть психологам не все під силу, - не без смутку зауважила вона.
- Особливо, якщо ти психолог не зовсім справжній! Правильно?
Вона знизала плечима.
- Ти жорстокий. І несправедливий.
- Я не жорстокий, я просто щирий, - обурено заперечив хлопець. – І цілком справедливий. Ти не маєш наукового ступеня, ти самоучка. Закінчила якісь курси… тренінги… і намагаєшся лікувати людей. Хіба це правильно?
- Ти кажеш так, наче я хірург, - з болем сказала жінка. - А я лише психолог.
- Лише? Ти не ріжеш людей, як хірург, спасибі на цьому… але ти лагодиш їхні душі… намагаєшся лагодити, принаймні.
- Я думала, ти атеїст і не віриш в існування душі, - не втрималася від коментаря Наталі... і одразу пошкодувала про це. Платон спалахнув як солома:
- Ти розумієш, що я маю на увазі! - він помовчав і після короткої паузи додав: - І взагалі, я стомився. Пізно вже… спатиму. Завтра знов робочий день.
- Так, добре ... - з зітханням пробурмотіла Наталі у відповідь. Аргумент із роботою, та ще й “з ранку раннього”, завжди діяв безвідмовно. Робота є робота. З нею не посперечаєшся!
- Чим займаєшся… по роботі? - жінка постаралася повернути голосу м'які інтонації. - Над яким завданням працюєш?
Платон нещодавно поповнив ряди IT експертів і тепер набирався досвіду, беручись за різні фрилансові проєкти.
- Ти жартуєш, мабуть? - уїдливо запитав хлопець. - Ти справді думаєш, що я зможу тобі пояснити, чим саме займаюся?
Наталі бавила ця гординя IT розробників, які уявляли себе володарями світу. І її син не став винятком… що ж, тим краще. Нехай пишається собою, тим паче, привід є.
- Ну, якщо тобі насправді цікава моя робота, то ось! — знущався Платон. - Я беру участь у бекенд-розробці для софту у сфері медицини. Для допомоги діабетикам... відстежувати показання цукру в крові і таке інше.
Наталі натягнуто засміялася:
- Ти мав рацію, з усього, що ти сказав, я зрозуміла тільки про діабетиків. Звучить серйозно.
- Це справді серйозно. Тож, може, дозволиш мені піти спати? Я реально без сил.
- Звісно, синку. На добраніч, - з фальшивою бадьорістю попрощалася вона.
- Сподіватимемося, що вона і справді буде спокійною… - пробурчав хлопець. - Без сюрпризів від сусідів країною…
Після цих слів він просто вимкнувся. Що ж... могло бути гірше.
Наталі відклала телефон і, відкинувшись на спинку крісла, стомлено заплющила очі. Розмова з сином повністю вимотала її... як і зазвичай.
Коли все зламалося у їхніх стосунках? Адже вони не завжди спілкувалися ось так… на межі конфлікту. Були й щасливі, спокійні часи у їхній сімейній історії!
-Ось воно! - пробурмотіла собі під ніс жінка і, зітхнувши, випросталася. - Сімейна історія.
Так, так, у їхньої родини непроста доля. Непроста історія. І головний негативний герой цієї історії – колишній чоловік та недбайливий батько… Павло. Він залишив їх, коли синові ледь стукнуло 16, і з того часу практично припинив з ним будь-які контакти. Хоча, бачить Бог (і не тільки Бог), Платон дуже намагався зблизитись з татом, привернути його увагу. Марно! Той не відштовхував його відкрито, але взаємністю не відповідав, зберігаючи дистанцію… фізично та емоційно.
Платон звинувачував свою матір у цій холодності. Чому вона дозволила йому піти? Чому не зберегла родину заради сина? А якщо розлучення виявилося неминучим, чому не пояснила, що статус ексчоловіка зовсім не означає статусу “ексбатька” і не скасовує батьківських обов'язків?
Але ж вона психолог, а не вихователь, не в її силах змінити людину! Павло такий, який він є... Якби він був іншим, вони б не розлучилися.
На жаль, Платон бачив ситуацію не так... і Наталі ніяк не вдавалося втлумачити йому, що життя складніше, ніж книжковий роман. Залишається сподіватися, що власний життєвий досвід стане для хлопця більш талановитим вчителем.
Гаразд, годі думати про погане! Настав час готуватися до сну... Як справедливо зауважив Платон, завтра новий день і нові турботи.
* * *
Чверть години потому Наталі релаксувала у своєї ванній, в гарячій воді з пінною шапкою. В руках у неї був бокал з вином… цю розкіш жінка дозволяла собі лише в емоційно виснажливі вечори. Ось як сьогодні…
Наталі з легким зітханням змочила губи напоєм (смачно!) і втомлено заплющила очі. Її хилило в сон.
Ех, синку, синку… Платоне… чому ти такий? Що зробило тобі норовливим... непримиренним з нею, рідною матір'ю?
Ні, годі думати про нього. Краще перемикнутися на щось інше… наприклад, на дуже цікаву клієнтку, яка сьогодні відвідала її кабінет.
Аліса... Складний випадок! Складний… та багатообіцяльний. Наталі дуже хотілося допомогти бідолашній, і не лише з людинолюбства. Головним чином вона прагнула довести і собі, і синові, що освіта не відіграє ключову роль у роботі психолога. Досвід, навички, ось що має першорядне значення!
Отже, Аліса. Її головна проблема - у невмінні приймати себе, цінувати за внутрішні якості... і тому вона чіпляється за зовнішні. За своє спотворене сприйняття канонів краси.
Що ж, стратегія абсолютно зрозуміла. Потрібно навчити Алісу мистецтву самоповаги - тієї поваги, яка базується на справді важливих речах… не на сантиметрах та кілограмах.
Легко на словах… складніше у реалізації. Буде багато годин розмов... обговорень... навіть переконань. Чи вдасться їй знайти правильний підхід до Аліси? Так би мовити, підібрати до неї ключик?
- Що ж... пробуватимемо ... - сонно пробурмотіла Наталі, роблячи ще один ковток вина і з насолодою прицмокуючи.
І це лише половина проблеми! Набагато гірше, що Аліса панічно боїться їжі. Нормальної їжі. Ніхто не пропонує постійно харчуватися в МакДональдз, але навіщо на віки вічні відмовлятися від шаурми, піци та бургерів? Занадто кардинальне рішення з поганими наслідками, як доводить приклад Аліси (один із багатьох).
Отже, завдання номер два – знизити її страх їжі. І Наталі дещо придумала... могло не спрацювати, але спробувати було варто.
Ідея була простою. Замість звичних та нудних сеансів психотерапії вони влаштовуватимуть своєрідні бранчі. Почнуть із “нестрашної” їжі… скажімо, тости з авокадо та скибочками помідора. Пізніше вона спробує включити в меню більш "небезпечні" продукти: сир, шинку, вершкове масло... так і до десертів дійдуть.
Звичайно, їжа – лише фон… головними залишаться бесіди, спілкування на тему краси, здоров'я та самосприйняття. Але фон також має значення… особливо фон такого роду.
Залишається переконати Алісу випробувати цю стратегію практично. Нехай побачить на власні очі, що шматочок піци час від часу не перетворить її на якусь свиноподібну істоту, чого вона, мабуть, боїться. Страх поступово піде, а з ним піде і проблема.
Принаймні Наталі на це дуже розраховувала.
* * *
Це був той рідкісний день, коли все йде за планом. Рідкісний… і тому особливо щасливий.
Гарних новин було чимало. Наприклад, Аліса погодилася поєднати сеанси психотерапії із бранчами, що було маленькою перемогою. Цілком ймовірно, потім вона пошкодує про своє рішення і передумає, але це проблема завтрашнього дня... не сьогоднішнього. Нема рації заздалегідь переживати про те, що ще не сталося… і, можливо, не станеться.
- Все просто чудово! - муркотіла Наталі собі під ніс, чепурячись біля дзеркала і перетворюючись з "професійного психолога" на "вишукану жінку". Спілкуючись із клієнтами, потрібно виглядати серйозною та солідною, а ось вечеря в кафе дає привід гарно вбратися. Чому б і ні?
Після такого плідного, насиченого дня вона має повне право розслабитися і насолодитися смачною вечерею в улюбленому ресторані. І зробить це неодмінно! На жаль, більшість сеансів доводиться проводити онлайн (Аліса - рідкісний виняток), тоді як їй потрібне живе спілкування, живі емоції і яскраві враження.
- Непогано... дуже непогано! - задоволено пробурмотіла Наталі через чверть години, критично оцінюючи результат своїх старань.
З дзеркала на неї дивилася молода зеленоока шатенка з мармурово-білою шкірою, довгим каре і пишним чубчиком, що приховував перші зморшки на лобі і поки що чудово замінював ботокс. Неймовірно жіночна постать нагадувала пісочний годинник: круті стегна (занадто масивні), пишні груди, та й талія є (нехай і далека від ідеалів манекенниць). Соковите тіло, бажане тіло, чиї виразні вигини ненав'язливо підкреслила приталена сукня. Такий собі непомітний французький шик... нічого зайвого, нічого надмірного.
Наталі справді нагадувала парижанку своїм невибагливим шармом і знала про це. Не тільки знала, а й охоче розвивала у собі легку “французькість”.
Що не кажи, а день удався! І весь секрет – у правильному старті. Причому дякувати треба Платона... як не дивно. Адже саме він організував для неї сюрприз сьогодні вранці.
Цим сюрпризом була несподівана поява кур'єра.
- Пані Валеденко? - чемно запитав він польською і, отримавши ствердну відповідь, вручив Наталі невелику коробку.
Усередині, серед купи паперу, ховався витончений флакончик парфумів. І не просто парфумів! Це був її улюблений аромат. Chanel N°5.
Духи супроводжувала лаконічна записка.
“Ма! Я пропустив твій день народження (вибач, забув!). Але, пам'ятається, цього місяця день психолога. Отож ось… подарунок з нагоди. Ну чи без… коротше вітаю! Випий за нас з бабусею пару ковтків вина. Платон”
Наталі притиснула записку до грудей і на мить заплющила очі. Послання сина, нехай і грубувато викладене, означало для неї більше, набагато більше, ніж сам подарунок… Адже Платон привітав її з днем психолога! Психолога! Невже він все ж таки визнає її право на цю професію? Принаймні вона сприйняла його слова саме так.
Втім, і подарунок гарний! Духи ж недешеві… а Платон не з тих, хто легко смітить грошима… та й нічим йому особливо смітити. Він, звичайно, айтішник, але айтішник-початківець. Назвати його багатим буде передчасно.
- Спасибі… - пробурмотіла Наталі, зітхаючи. - Спасибі…
Вона надіслала йому коротке повідомлення, дякуючи… і не чекаючи відповіді. Її й не було. Платон не був сентиментальним, особливо з нею, своєю матір'ю.
Та й нехай! Важливо, що він подумав про неї, знайшов подарунок… організував відправлення до Польщі. І цим задав настрій на весь день. І не лише день!
- Все буде добре, - сказала вголос Наталі, звертаючись до свого відображення, і посміхнулася. Дзеркальна шатенка відповіла їй такою ж впевненою усмішкою. - Все буде добре…
Так, буде. Адже головне – правильно налаштувати себе. Їй, як психологові, це добре відомо!
